Янка підхопила її.

— Потім, Горпино, потім... Усе розповім... Стара помітила сповиток на руках у Янки.

— А це... що?

— Це дитина... Мій синочок — Дмитрик, Горпино, — крізь щасливі сльози усміхнулася Янка і, помітивши розгубленість на обличчі старої, додала: — Ти дивуєшся?

— А батько його? Де ж він? Хто він?

— Та ось — Добриня... Пам'ятаєш? Стара підійшла до Добрині, повернула його проти місяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.

— Справді — він! Боже, яка радість буде бояринові — Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сім'єю! Янка стрепенулася, скрикнула:

— То батько живий?

— Живий.

— Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж він?

— Та в себе ж — удома... Один він зостався. Постарів, змарнів та все тужить, тужить... А хіба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима немає... Я кілька днів лежала під руїнами Десятинної церкви і тільки чудом вибралася, коли татари вже пішли з Києва. А дядько Никодим залишився там... Царство йому небесне!

— То ходімо ж! Ходімо до батька! — заспішила Янка. — Хочу швидше його побачити! Він, мабуть, спить?

— Та де там — вечорами довго не може заснути. Читає або пише. А найчастіше — сидить за столом, дивиться в темне вікно та думає, думає... Мабуть, і зараз так. Ходімо!

Бони обійшли терем. У двох вікнах з протилежного боку світилося.

Добриня підняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, і вона припала до шибки.

Боярин сидів за столом, лицем до вікна. Перед ним у підсвічнику горіла воскова свічка. Він схуд, постарів, чуб зовсім посивів, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечі під білою полотняною сорочкою загострилися і опустилися. Велике горе, мов камінь, придавило старого боярина.

Янка голосно заридала.

— Тату! Таточку!

Воєвода здригнувся, встав із-за столу, взяв свічку — і підійшов до вікна. Підніс свічку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.

Воєвода відсахнувся. Подив, радість і страх разом відбилися в його очах.

— Янка! Донечко моя! — вирвалося у нього з грудей. — Не може бути!

Янка крізь сльози усміхнулася.

— Це я, таточкуї Я!

Боярин охнув і кинувся до дверей.

Вони зустрілися на ґанку. Дмитро в лівій руці тримав свічку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.

— Янко! Рідна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дійшла моя молитва!

Боярин перехрестився.

— Жива, таточку, жива!

— А то хто? — боярин завважив темну постать Добрині, але не впізнав його.

— То мій чоловік, тату, із нашим синочком Дмитриком.

— Чоловік? Із вашим синочком? Моїм внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радість! — Він посвітив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, підійшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: — Добриня! То це ти?

— Він урятував мене, таточку! Не злічити, скільки разів він врятував мене від смерті! — знову припала до батька Янка, думаючи, що він неприємно вражений такою несподіванкою.

Та той ніби не чув її слів.

— Добрине! — вигукнув розчулено. — Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобі, сину, і за Янку, і за Дмитрика!

Він пригорнув сповиток, присвітив — і побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля міцно спало.

— Таточку, не розбуди! — кинулася Янка, відбираючи дитину.

Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усміхнувся, заспішив.

— Та чого ж ми стоїмо тут під зорями? Ходімо! Ходімо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрій — скупати малого! Та розбуди хлопців — хай поставлять коней до стайні!

12

Коли уляглися перші почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже північ. Аж тоді сіли до столу.

Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка і Добриня переглядалися, самі собі не вірили, що це не сон, не чудо, а все відбувається наяву — і Київ, і боярський терем, що, обідраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцілів у страшному вирі лихоліття, і живий боярин-батько, і оці звичні страви та напої на столі — запашний житній хліб, гречана каша з підливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирівець, божественна медовуха-сита... А коли наситилися, разом відклали ложки.

Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від радощів, чи то від горя каламутилися сльози.

Добриня перший порушив мовчанку.

— Що ж тут, удома, боярине? Як у Києві?

Дмитро його поправив:

— Називай мене не боярином, а батьком — так, як звичай велить, сину. Чого вже там!

— Пройшли ми, батьку, проїхали всю Переяславську україну і добру третину Київської — і всюди пустка, всюди розорені городища, спалені села, людські кістяки біліють серед бур'янів. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашій землі? У Києві? — спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокійно, природно, як належить.