На широкій Золотоворітській вони зупинилися. Тут теж було темно і безлюдно. Куди ж далі? До кого? До воєводи? А хто їх там чекає?

Однак це було для Янки єдине місце на землі, що манило до себе, що снилося їй щоночі, що притягувало в усі дні їхнього страдницького життя.

Їм обом було страшно. А що, коли надії, сподівання зараз розлетяться, як придорожнім порох під вітром? Що далі?

З надією і страхом рушили далі. В останню мить, коли коні вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софію, що бовваніла на тлі густо-синього неба, і помітив у її вікнах якесь мерехтливо-примарне сяйво.

Він притримав коня. Що там? Невже в храмі хтось є?

— Янко, поглянь!

— Ой, світиться! — скрикнула Янка. — Загляньмо! Вони під'їхали до паперті. Розтрощені двері — розчинені. Добриня зіскочив з коня і заглянув усередину.

— Тут хтось є? — спитав неголосно. Ніхто не відповів. Тільки в глибині храму, десь біля кіота, мерехтіло слабке жовтаве світіння. Він ступив ще кілька кроків.

— Агей, хто тут? Відгукнися!

І знову тиша.

Добрині стало моторошно. Світіння виходило знизу, і з високих стін на нього раптом проглянули неясні лики богів, ангелів, і архангелів, і святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком.

— Свят, свят, свят! — перехрестився Добриня і рушив далі.

Ще здалеку побачив перед обідраним іконостасом, у кіоті, свічу, що горіла злегка мерехтливим від протягу світлом.

Свіча в розореному, оскверненому чужмицами храмі? В Софії великопрестольній київській? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвоні отців церкви? Де з ікон обдерли золото, срібло та самоцвіти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який напали?.. І тут — горить свіча?

Звідки? Чия рука її поставила?

Добриня раптом відчув, як щось здригнулося в його вистражданій душі, ніби відсунулася чорна заслінка — і в неї ввірвалося живодайне весняне тепло і світло.

Хтось у Києаі є! Хтось зостався! Не всі загинули!

Хто ж ти — невідомий? Де ти? Озовися!

Добриня оглянувся довкола, і знову — ніде нікого! Тиша. Та святі на стінах. Та свіча, що горить серед темної ночі, як провісниця благодаті, низпосланої з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.

Однак хтось має ж бути!

Він гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:

— Хто є в храмі? Озовися!

Та ніхто не відгукнувся. У відповідь — лише гучна луна прогримкотіла попід високим кам'яним склепінням і ще довго відлунювалася по темних закутках.

Тоді він вийшов надвір і, схвильований, радісний, притулився головою до Янки, що з сином на руках сиділа в сідлі.

— Там немає нікого... Ну, нікогісінько... Але — горить свіча! Отже, хтось є тут, у Києві! Є! Не всі загинули! Не всі в неволі! А якщо хтось є, то й нам не дасть загинути!.. Їдьмо — десь переночуємо, а вранці дізнаємося, що тут робиться.

— Їдьмо, — погодилася Янка. — Їдьмо до нас... Не все ж там, гадаю, згоріло. Може, залишилося що-небудь, — там і переночуємо.

11

Почав сходити місяць — стало видніше. За Софією, у напрямку Білгородських воріт, раптом зникли пожарища.

Але темні будинки були похмурі, безлюддіі, дихали пусткою, хоч і стояли, як і раніш, міцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надію.

— Боже! Невже?..

Вона боялася вірити: невже і її гніздо збереглося? Та ось і рідне дворище. Янка затремтіла, піднялася на стременах. З-за високого частоколу видніється ґонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темряві твердим листям розложиста, криласта груша, бовваніє над колодязем високий журавель.

— Добрику, дивися! — зойкнула Янка. — Невже це не сон?

Добриня поторгав ворота — заперті. На стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді став на сідло і перемахнув через них, відсунув міцний дубовий засув.

Янка в'їхала в двір, подала йому Дмитрика і, злізши з коня, перехрестилася.

— Слава Богу! Ми вдома! — Потім узяла маля на руки, пригорнула і заплакала щасливими слізьми. — Вдома, синочку! Вдома! Правда, ніхто нас не зустрічає, та вже якось ми тут дамо собі раду.

Ніби на ці слова, скрипнули двері хатини, де мешкала колись двірня, і на порозі вималювалась невисока темна постать.

— Хто там? Що за люди? — почувся стривожений жіночий голос.

— Боже, Горпина! — скрикнула Янка. — Горпина! Жива!

Жінка на мить завмерла, потім сплеснула руками і з криком кинулась до неї через двір.

— А ти... ти.. хто? — Голос її здригався, запинався: — Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?..

Янка поспішила назустріч, вигукнула:

— Та Янка ж я! Янка! Хіба не пізнаєш? Стара виставила наперед руки і, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.

— Янко! Яночко! Бояришне! Дитя моє! Жива! Боже! — шепотіла, аж задихалася. — Та звідки ж ти? Якими вітрами? З яких світів?