Хлопці були похмурі. Дивилися на складену кимось купу обмитих дощами черепів і стискували зуби.

— Страшно? — спитав він переднього, Кирика, що був у них за старшого.

— Ні, не страшно, — відповів той серйозно. — Кістяків уже не страшно! А ось коли ми з воєводою тієї ж зими вертали до Києва і всюди бачили не білі кістки, а сотні й тисячі замерзлих на лютому морозі трупів, тоді було страшно! Думалося: та невже ж загинули всі, невже нікого і на розплід не залишилося? Ось тоді було страшно!

— Як ти гадаєш, Кирику, хто винен у тому, що нас побито? Невже ж ми такі недолугі воїни?

На превеликий подив Добрию, Кирик підвів очі і, не запинаючись, твердо відповів:

— Князі! Князі винні! Одні вони! Не вміли, не хотіли, свою шкуру рятували — повтікали аж у Польщу або в Литву! І на Калці не дійшли згоди, і нині не об'єдналися! Коли б мав я силу, то зібрав би їх усіх докупи, зв'язав би жужмом однією вірьовкою — та й шубовснув у Дніпро! Бо одно лихо від них!.. А ти як думаєш, боярине?

Добриия був вельми вражений словами простого челядника. Вони співпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розібрався з тим, що сталося, глибоко розуміє, що не велика сила Батиєва, хоч вона і справді велика, а князівський розбрат і нерозум, честолюбство і скнарість поділили могутню країну на князівства, уділи, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога і призвели всіх до загибелі.

Поволі збігали верстви. Поки їхали до Лисівки, Добриня розповів і про свої митарства, про те, що поневолені не миряться зі своїм рабським станом, а створюють загони баримтачів і то тут, то там скубуть завойовників.

Очі у хлопців загорілися.

— От би і нам так! — вигукнув Кирик. — Поскубти поганих!

Добриня розповів про загибель загону хана Бачмана.

— Ну й що! — не погодився Кирик. — Треба бути обачливішими! Нападати таємно, з засади! Обминати крупні загони! І головне — розумно замітати сліди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна!

Коли сонце звернуло з обіду, показалася Лисівка. Добриня глянув — і охнув. На місці святої обителі — купи золи, порослі бур'янами. Ні церкви, ні монастирських келій — все згоріло дотла!

— Оце моє село! — глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.

Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.

Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.

— Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?

Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.

Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів'ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.

Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.

І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев'язаній у стані шнурком. Через плече — коромисло, на коромислі — дерев'яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.

Ганночка!

Він її впізнав відразу. Крикнув:

— Сестронько! Ганночко!

Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.

— Добрику! Братоньку-у! — і, мов біла чайка, метнулася назустріч.

Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози. Під'їхали челядники.

— Це моя сестра, — коротко пояснив їм Добриня, а їй: — А це мої товариші.

— То ходімо ж до нас, — поспішила Ганночка. — Там Кузьма... Там діти...