І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був ї хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.

Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев'яною кописткою, а біля його ніг вепсталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.

Побачивши Добриню, що в супроводі Ганиочки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.

— Добрине! Брате! Живий!

Він був великий, чорний, лахматий, мов ведмідь. На галові не чуб, а справжнє вороняче гніздо, І голос його гучний рокотав на всю долину, і сила в нього була ведмежа — її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.

Вони почоломкалися тричі — навхрест.

І перший рушив до вогню.

Хлоп'ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.

Добриня присів перед старшим, притягнув до себе.

Миланин! Василів!

— Ти впізнав мене, Добрику?

— Впізнав, — тихо відповіло хлоп'я.

— А хто ж я?

— Вуйко Доблиня!

— А маму ж твою як звати?

— Ганночкою, — ще тихше відповів хлопчик. Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:

— Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!

— Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! — прошепотів Добриня.

Тепер стрепенулася Ганночка.

— То вона жива?

— Жива. В неволі. Має там сім'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..

— Бідна, бідна!.. — схлипнула Ганночка. — Яка доля!

— А як же ти врятувала цих горобенят? — кивнув на хлоп'ят Добриня. — Як вони вижили?

— Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші...

— Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?

— Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям... Це їх і врятувало... А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму — наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!

— Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?

— Де ж там селитися? Одні головешки та трупи... От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла, — ось так і живемо...

— Скільки ж вас урятувалося?

— Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі... Сім'ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів... Чужих дітей брали...

Добриня схвально похитав головою.

— Це добре... І як же ви назвали це нове село?

— А так, як ти й сказав, — Новосілками.

— І це добре, — погодився Добриня. — Хоча Калиновий Кут — краще.

Тут почувся голос Кузьми:

— До вечері! До вечері, дорогі гості!

Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулося, як смеркло.

— Е-е— завважив Кузьма, — та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно...

Він безпорадно шкріб своє вороняче гніздо.

Добриня ударив його по плечу.

— Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останні роки? Що може бути краще для спання, як копиця сіна під зоряним небом! Та ще й на березі рідного Ірпеня! Якщо дозволиш, звичайно...

— А чому б ні? — зрадів Кузьма, — Он там, за стогом, у закутку, ніщо вам не заважатиме — спіть хоч до півдня! Постеліть сіна та й вкладайтеся!

Сіно було м'яке, пахуче, ніч тепла, зоряна, — ось так, під жаб'яче квакання, що глухо долітало з річки, хлопці й поснули.

Прокинулися від тривожного жіночого крику:

— Рятуйте! Рятуйте!

То був голос Ганночки. В ньому бриніли розпука та жах,

Був уже пізній ранок, сонце щедро поливало своїм золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло трапитись?

Добраня схопив меча і притьмом кинувся з-за стогу на подвір'я.

Те, що він побачив, страшенно вразило й обурило його.

На дорозі, біля броду через рівчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всіляким добром — лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звірів та домашнім скарбом. Четверо монголів порядкували в дворі: один за налигача тягнув до воріт корову, а другий — Ганночку, що, відбиваючись, кричала "рятуйте!". А ще двоє з шаблями наголо насідали на Кузьму, який відбивався від них кочергою, але поволі задкував до землянки, з дверей якої визирали перелякані діти.