Чому Арсен лежить на килимку поруч цибатого дівчиська й досі не помітив її?

Чому?

Скосувала на нього поглядом. Може, помилилася, може, ревнощі зробили її несправедливою й дівчина не така вже й погана?

Ні, хіба може бути привабливою істота з гострими хлопчачими коліньми, кирпата й ще, здається, ряба? Точно, в ластовинні, а рот мало не до вух, губи тонкі.

Поступово Юлія заспокоювалася. Видно, Арсен зачекався її, ну, побачив на пляжі знайому, чому не потеревенити на дозвіллі?

Але вже міг би й помітити її, Юлію, хоч раз озирнутися…

А дівчисько нахиляється до нього зовсім близько, і Арсен кладе руку на її коліно. Ще й погладжує його.

Юлія підхопила халат і пляжну сумку й попрямувала вздовж берега так, щоб Арсен помітив її. Йшла, дивлячись просто перед собою, але куточками очей побачила, як Арсен зняв руку з коліна дівчиська й зробив спробу заховатися за неї. Отож знає кішка, чиє сало з’їла.

Юлія відійшла кроків на десять, витягнула з сумки махрове простирадло, простелила на нагрітому піску, дістала чорні окуляри і, простягнувшись на простирадлі, почала безцеремонно стежити за його маневрами. Здавалося, дивиться на річку, насправді ж не пропускала жодного їхнього руху.

Дівчина помітила її і щось сказала Арсенові: може, це рябе створіння знало про їхні стосунки й торжествувало. Першим порухом Юлії було підійти до них і принизити їх, тільки не знала — як це зробити. Кількасекундне вагання врятувало її, бо справді наробила б дурниць і лише принизила себе, а так одумалася, опанувавши собою, — простягнулася на простирадлі й удала, що втупилася в книжку. Однак стежила за Арсеном спідлоба: добре, що темні окуляри маскували очі.

Не без злостивості помітила: злякався і відсунувся од Дівчини, але та, либонь, також розгадала його тактику, бо кинула якесь ущипливе слово, й Арсен ніби навмисне зареготав, обійняв та притягнув ЇЇ до себе, почав щось нашіптувати на вухо — дівча сміялося голосно, навіть надто голосно, аби Юлія неодмінно почула. Це був сміх переможниці. Юлія пополотніла від образи, але стрималася, відклала книжку й повернулася горілиць, розкинувши руки, Наче глузливий сміх та Арсенова підступність не обходили її.

Захотілося плакати — сльози справді навернулися на очі. Дома забилася б кудись у куток, виплакалася б, а тут, серед веселих і пожвавлених людей, удавала, що насолоджується життям і так, як усі, поспішає скористатися літнім теплом, дніпровою водою, надихатися напоєним луговими запахами повітрям.

Згодом трохи заспокоїлася: зрозуміла, що особливих підстав для тривоги немає, певно, Арсен навмисне розпалює в ній ревнощі, не може бути, щоб справді проміняв її на це рябе опудало. Хто-хто, а він — Арсен — не з тих, що спокусяться гострими коліньми дівчиська, котре нічого не тямить у коханні. Вона ж бо знає Арсена чи не більше, ніж він сам себе…

Юлія засміялася притишено й задоволено, наче замуркотіла кішка в передчутті смачної їжі.

І як вона одразу не розгадала цей не дуже хитромудрий маневр? Підвелася, розморена сонцем і переживаннями, й повільно підійшла до килимка, не без злостивості побачивши, як відсунувся Арсен від дівчини і як та принишкла й напружилася, певно, чекала грози, та Юлія, знявши окуляри, зупинилася над ними й запитала мало не лагідно:

— Як тебе звуть, дурепочко?

Дівчисько інстинктивно потягнулося до Арсена, чекаючи від нього допомоги, та він лежав, заклавши руки під голову, відчужений і холодний, буцім усе це ніяк не стосувалося його.

Дівчина зіщулилася, втягнула голову в плечі й відповіла покірно:

— Тетяною.

— І ти, Таню, справді уявила, що перемогла мене? — Юлії раптом стало смішно — вона наче побачила цю сцену збоку: стоїть під сонцем молода, вродлива жінка, довгонога, засмагла, з високими твердими грудьми, а під ногами в неї гидке каченя, яке вона може розчавити одним рухом.

— Що ви хочете від мене? — почула знизу зляканий голос.

— Гадаєш, закадрила Арсена?

— Він сам…

— Отож, сам, а ти, дурепочко, й розм’якла від щастя. Але ж не про тебе…

— Що вам потрібно?

— Нічого, — одповіла цілком щиро, бо й справді, чого вимагати від кошеняти, котре ледь навчилося муркотіти?

Перевела погляд на Арсена. Лише удає незацікавленість і незалежність, очі бігають і весь підібрався.

— Ну!.. — тільки й мовила до нього.

— Чого тобі? — наколющився, і Юлія зрозуміла, що не повинна принижувати його, хоч знала: проковтнув би й це. Все ж дала хлопцеві можливість відступити з гідністю.

— Ходімо купатися, — запропонувала лагідно.

Арсен відчув, що гроза пройшла, і бадьоро скочив на ноги.

— Ходімо. — Посунув до річки, ні разу не озирнувшись на дівчину, яку щойно обіймав так ніжно, і Юлія побігла за ним, також забувши про неї, — лише на секунду майнула думка, що колись Арсен так само легко кине і її, піде, не озирнувшись і забувши одразу.

Але коли ще це буде й чи варто забивати цим собі голову?

Вони попливли до піщаного острівця, зарослого вербами, Юлія втомилася, вляглася під кущами і дивилася, як Арсен, загрібаючи ногами пісок, іде до середини острівця. Довгий і стрункий, м’язи так і грають, волосся до плечей, кучма мокрого каштанового волосся, і весь він мокрий, краплі води виграють на бронзовому засмаглому тілі.