— Ні, просто забігався.

— Чай знімає втому. — Дробаха подав Хаблакові склянку, поставив на журнальний столик вазочку з печивом. — Цитрини не маю, — попередив, — улітку з лимонами важко.

Коренчук нарешті витягнув руки, затиснуті між коліньми, підсів до самовара. Взяв свою склянку, але навіть не відсьорбнув і одразу поставив. Лише тепер Хаблак помітив, що лейтенант трохи змарнів, риси обличчя в нього загострились, проте очі світились енергією.

— Розповідайте, Миколо Йосиповичу, — сказав Дробаха. — Бачу, нетерпеливитесь, та й Сергієві Антоновичу буде цікаво послухати.

Коренчук потягнувся до склянки, стиснув її довгими кощавими пальцями, мовив:

— Ви, Іване Яковичу, в курсі, то я майорові коротко… Після того, як ви поїхали, у Коломиї на залізничній станції ми знайшли документи на вагон з алюмінієм. Відправили його з… — назвав невеличке місто. — А там металообробний завод. Довелося поморочитись, товариші з міського відділу допомогли, але все ж докопались. Там на заводі з листового алюмінію нібито всякі штукенції для ширвжитку робили. Лійки, каструлі, чайники, дитячі іграшки… Насправді ж тільки оформляли продукцію, алюміній же йшов спекулянтам. Це доведено. Директор того заводу зв’язаний із злочинцями, він та головний бухгалтер винні у розкраданні алюмінію — треба притягати до відповідальності. Пропоную арешт. Постанову міг санкціонувати міський прокурор, але ж вам тут видніше. Із дзвіниці завжди обрії ширшають, — посміхнувся і нарешті відпив чаю. — І ще, — додав по паузі, — з того заводу нитки до Києва тягнуться. Конкретно, до главку. Алюмінієвий лист ішов туди з порушенням усіляких інструкцій та настанов. А чому?

— Ясно, чому, — сказав Дробаха. — Вам, дорогенький, і розбиратися з главком.

— Якщо ви санкціонуєте.

— Сьогодні ж погодимо це з прокурором республіки.

— А як з керівниками того заводу?

Дробаха поставив склянку, склав руки на грудях і поворушив великими пальцями.

“Замислився, — непомітно посміхнувся Хаблак, — думає, яких заходів ужити. Певно, зараз дмухне на кінчики пальців”.

Дробаха вчинив точно так і мовив:

— Почекаємо день — два. Нікуди не дінуться. Чутка про арешт директора та головного бухгалтера може дійти до Києва й сполохати Бублика та іже з ним. Як у вас? — повернувся до Хаблака.

— Трохи розкрутилося. Сьогодні дзвонив підполковник Басов з Одеси. Якова Ігоревича Терещенка впізнано. Акт упізнання надісланий нам. Завтра буде. Далі: прізвисько цього Терещенка — Рукавичка. Був двічі засуджений, вперше — за хуліганство, потім за грабіжництво. Нинішнє місце роботи — промтоварна база, вантажник.

— А як себе поводить Галинський? Тобто Бублик? — Дробаха посміхнувся ледь помітно, одними очима.

— Розповсюджує квитки на концерти.

— Що в кар’єрі?

— Встановлено, що син компаньйона Терещенка Лук’яна Івановича Червича справді працює начальником дільниці кар’єру. Вибухівка там є, облік ведеться, ніби все в порядку, та працівники районної міліції гадають, що невеличку кількість її можна було б і привласнити. Проте довести це важко, майже неможливо. Вважаю, міну з годинниковим механізмом виготовив сам Червич з вибухівки, взятої в сина. Однак мої здогадки до справи не підшиєш. У зв’язку з арештом Рукавички ми могли б узяти постанову на обшук у Червича.

— А якщо це нічого не дасть?

— Вибачимось.

— Ні, — заперечив Дробаха, — це — у крайньому випадку. А вам, Сергію Антоновичу, пораджу: з’їздіть на кар’єр, побалакайте з парторгом, з комуністами. Може, щось і підкажуть.

— Слухаюсь.

— Ну, для чого ж так офіційно, — поморщився Дробаха. — Ви краще печива візьміть, навіть не покуштували, а його моя Марія Терентіївна робила, це вам не магазинне. — Він сам потягнувся до вазочки й захрумтів з задоволенням, запиваючи печиво чаєм.

Хаблак також узяв печиво, воно сподобалося йому, взяв ще, і Дробаха підсунув вазочку до нього.

— Я ж кажу: смакота! — мовив з ентузіазмом. Допив чай, потримав склянку в долонях, мабуть, вирішував, чи не налити ще, але роздумав і поставив склянку. — Є ще новини? — запитав.

— Ні, — відповів Хаблак, а Коренчук лише заперечливо похитав головою.

— Тоді давайте підсумуємо. — Дробаха підвівся і ступив кілька кроків — кабінет мав невеличкий, не було де розгорнутися. Дійшов до стінки, повернувся, постояв, ступив ще крок чи два й додав: — Сьогодні чи завтра вранці я візьму постанову на арешт Галинського й Терещенка. Не все знаємо про них, однак підстав для арешту достатньо. У Галинського: спекуляція алюмінієвим листом, його впізнали по фотографіях Корж і Дуфанець. Далі: перефарбував вишневу “Волгу”, це, правда, ні про що не говорить, але — побічний доказ. Свідчення Інеси, або Соні Сподаренко, про зустрічі Галинського з Манжулою. Манжула спекулює алюмінієвим листом на Прикарпатті, потім з тими ж співучасниками алюміній продає Галинський. Отже, одна злочинна зграя. Щось не поділили між собою чи злякалися того, що Манжулу затримувала міліція: вирішили прибрати його.

— Це ще треба довести, — вставив Хаблак, — маємо тільки побічні докази й здогадки.

— Так, згоден з вами. Проте не забувайте про слід підбора на кручі, з якої впав Манжула.

— Може зійтися, — погодився Хаблак. — Якщо Терещенко чи Галинський не викинули це взуття й ми його знайдемо під час обшуку. Маємо ще недопалок сигарети “Кент”.

— Важка артилерія, яку зможемо ввести в бій після затримання злочинців.

— Вам видніше, Іване Яковичу: прямою наводкою чи як там? — Хаблак знав, що під час війни Дробаха командував батареєю.