Поки Юхимов розливав самогон, Хаблак розім’яв сигарету, клацнув запальничкою. Не загорілася, клацнув ще раз — тепер мав дві фотографії Якова, прикурив, затягнувся, та одразу поклав сигарету на край столу.

— Кинув я, — почав виправдовуватися, — але коли хильну, тягне…

— Воно все у відповідності, — дещо плутано почав Лук’ян, — у мене син також кинув, але знову смокче. Значить, отрута для організму, однак приємно.

— Приїжджає син? — запитав Хаблак мало не автоматично, проте це запитання виявилось чи не найважливішим, бо Лук’ян нараз повідомив таке, що в Хаблака, певно, витягнулося обличчя і він, аби приховати хвилювання, схопив склянку й відсьорбнув досить смердючого, хоч і розрекламованого самогону. А Лук’ян сказав:

— Мій Митько нас не забуває. Та й що йому, тут він поблизу, біля райцентру. На кар’єрі працює.

“У кар’єрі проводяться вибухові роботи, — подумав Хаблак. — І цей Митько міг дістати вибухівку. Чи не ту, що вибухнула в Борисполі?”

— Знаю я той кар’єр, — зауважив. — І що там ваш Митько робить?

— Начальником дільниці.

— Щось не пригадую.

— Дмитро Червич, не чув?

— Ні.

— А його багато хто знає. Весь у мене, навіть винаходи має.

— Такі люди! — вигукнув Хаблак патетично. — Мені приємно, що сиджу з вами за столом. І ти, Якове, винахідник?

— Раціоналізатор… — реготнув той. — У мене все життя — суцільна раціоналізація.

Він сам дав привід Хаблакові поставити запитання, яке вже давно крутилося в нього на язиці, і майор негайно скористався з цього:

— Певно, маєш цікаву професію? — запитав. — Де ж ти працюєш?

— Во! — показав йому великого пальця Яків. — У мене робота — во! Не пильна й всі кланяються…

— Уміють же люди влаштовуватися!

— Голову для цього треба мати, — відповів Яків, але для чогось зігнув руку, показуючи справді вражаючі м’язи.

— На промтоварній базі він… — пояснив Лук’ян. — Це така робота: що бажаєш, те й буде.

— Точно, — зітхнув Юхимов. — У мене один знайомий працює на нашій базі, й то все має.

— Порівняв! — не без самовдоволення мовив Яків. — У нас база республіканська, усьок?

— То більше, приємно познайомитись, — аж розцвів у посмішці Хаблак. — І ким ти на базі?

— Ну й дурень, — безапеляційно заперечив Яків, — якщо так питаєш… У нас важливо не ким, а що можеш… Ну, вантажником, яке це має значення! Головне, знаю, що де лежить, а без мене — ні-ні…

— Фінські чоботи можеш дістати? У нас в універмазі викинули, то розхватали…

— Я все можу! — Яків безцеремонно вилив решту самогону собі в склянку. — Ви завтра зазирніть, бо ми післязавтра в Київ вертаємось. Звичайно, прихопіть з собою: посидимо, побалакаємо, тоді й домовимось. Ти до мене приїдеш, я тобі’ все влаштую, для хороших людей нам нічого не шкода.

Хаблакові кортіло попитати в Якова прізвище, однак утримався — недаремно ж той сховався на пустельному дніпровому острові, й Бублик тільки наїжджає до нього.

Подумав: зрештою, він і так знає про Якова досить, а завтра знатиме все. Ну, може, не зовсім усе, але те, що потрібне на цьому етапі розслідування.

І нехай собі Яків з Лук’яном ще день загоряють і ловлять рибу тут на острові.

18. До Києва повернувся Коренчук. Перше, що побачив Хаблак у кабінеті Дробахи, — вєалкий жовтий портфель, набитий паперами: він стояв на стільці біля самих дверей, немов підкреслюючи діловитість господаря, а сам лейтенант притулився в кутку, за звичкою затиснувши руки між коліньми.

Привітавши Хаблака, Дробаха мовив благодушно:

— На ловця і звір біжить, ми з Миколою Йосиповичем якраз чаювати зібралися, сподіваюсь, не відмовитесь?

Після такої преамбули, якби навіть не хотілося пити, все одно відмовитись було незручно, та Хаблак якраз хотів, до того ж знав: у Івана Яковича чай завжди смачний, здається, робить, як усі, а п’єш і відчуваєш — у Дробахи чай найсмачніший. Чи то запашніший, чи то не гірчить, чи то зовсім по-іншому п’ється в компанії під доброзичливими поглядами господаря.

Електричний самовар уже закипів, Іван Якович насипав у яскраво розмальований чайничок три ложечки заварки й залив окропом. Обернувся до Хаблака, підморгнув йому й повідомив:

— У Миколи Йосиповича цікаві новини.

— Не сумніваюсь, — пробуркотів майор. Він і справді був певен, що Коренчук докопається до витоків афери з алюмінієм.

— У вас поганий настрій? — здивувався Дробаха: майже ніколи не бачив Хаблака не тільки роздратованим, навіть похмурим.