“Клята шльондра, — подумав. — Істеричка чи просто божевільна! Точно, божевільна…”

Ця думка остаточно заспокоїла його — справді, яка нормальна жінка відмовиться від дублянки, — і Президент пішов спати, знову сповнений власної гідності.

Юлія вискочила на Русанівську набережну й мало не одразу побачила зелений вогник таксі. Зіщулилась на задньому сидінні й ледь не застогнала від гніву та обурення.

Арсен! Продав за триста карбованців!

Біль обпікав їй серце, підступав клубком до горла, біль і гнів.

За три сотні…

Точно, справжній шилінг, валютник клятий. І дали ж йому таке прізвисько… Як в око вліпили: за гроші все продасть…

Нараз Юлія згадала, як нахабно обнімався Арсен у неї на очах з дівчиськом на пляжі. Так, Шилінг зрадив її ще тоді, вона весь час була для нього іграшкою, ось і продав, коли дорого заплатили.

Юлія відчула, як сльози з’явилися на очах — обтерла акуратно, щоб не розмазати туш на віях. Зрештою, біс із ним, для чого ятрити собі серце через якогось пройдисвіта! Спекулянт і фарцівник, звик торгувати всім, і нема для нього нічого святого.

Але ж, подумала також, ніщо ніколи не минає даремно. Не минеться даремно й Шилінгові. Вона вперше подумала про нього не як про Арсена, а як про Шилінга. І ця думка трохи зняла біль.

Так, не минеться. Чого вона мусить жаліти Шилінга? Кожному своє — по заслугах. Місяць ховався на їхньому хуторі від міліції, казав про якогось Чебурашку, потім натякнув, що тоді, на Аскольдовій могилі, передав цьому типові, справжньому крокодилові, франки чи долари. Певно, міліція полює на Шилінга, й вона мусить повідомити…

Юлія згадала чемного, високого статуристого майора, який приїздив до неї в Дубовці.

Як його прізвище? Хубак чи Хабук?

Принаймні вона точно пам’ятає, що з карного розшуку, і завтра знайде його. Симпатичний майор, зовсім на її смак. Правда, тоді він не відгукнувся на її зальоти, може, був у поганому настрої або щось тяжіло над ним, усе може бути, а він точно симпатичний.

Юлія посміхнулась, ще раз витерла мокруваті вії і покліпала ними — життя знову почало подобатися їй.

20. Хаблак знайшов парторга в одному з тимчасових будиночків, що стояли поблизу кар’єра. Сивий суворий чоловік з подзьобаним віспою обличчям одірвався від паперів, у яких робив олівцем помітки, й дивився на майора, здавалося б, незворушно, та Хаблак уловив у його очах цікавість, певно, на кар’єр не часто приїжджають такі гості.

— Мені сказали в райкомі, — почав Хаблак, — що я цілком можу покластися на вас, Герасиме Спиридоновичу.

— На те я і парторг, — одповів той з почуттям власної гідності.

— Тобто можна говорити відкритим текстом?

— А ви це рідко робите?

— Дивлячись з ким.

— Розумію, — посміхнувся Герасим Спиридонович, — цілком вас розумію. Така вже професія… То що привело вас сюди?

— Маємо відомості: на вашому кар’єрі не все гаразд із вибухівкою.

— Тобто? — одразу посерйознішав парторг. Вибухівка— це серйозно, і міліція без вагомих аргументів навряд чи цікавитиметься цим питанням.

— Потрапила до чужих рук.

— І?..

— Єдине, що можу сказати: вибух.

— І що?

— Ми дуже сподіваємось на вашу допомогу.

— Хто?.. На кого падає підозра?

Чесно кажучи, Хаблакові не хотілося називати прізвище Червича, та в райкомі йому сказали, що може цілком довіряти парторгові — ветеран війни, людина чесна й принципова. Тому, повагавшись, може, секунду чи дві, сказав:

— У вас працює начальником дільниці Дмитро Лук’янович Червич?

— Є такий.

— Не можу твердити, та, можливо, він.

Парторг замислився. Навіть покусав незаточений кінець олівця. Нарешті відповів:

— У нас взагалі за вибухівкою контроль. Дотримуємося інструкції. Але, самі розумієте, коли рвеш камінь, по-всякому буває. Люди свої, як не довіряти? Над кожним шурфом не стоятимеш, тому, чесно скажу, все може бути…

— А Червич?

— Нічого хлопець, трохи розхристаний, проте особливих зауважень нема. — Парторг ще покусав кінчик олівця і сказав: — Я зараз бригадира Лучкая покличу, з ним порозмовляємо.