— Де Арсен?

Президент не одразу збагнув, що Арсен — це Шилінг, навіть запитав:

— Ти про Шилінга?

— Його так називають?

— Звичайно, Шилінгом. Навіщо він тобі? Нам так гарно вдвох…

Юлія вперлася Президентові долонями в груди, й він зрозумів, що вони можуть бути не тільки м’якими й ніжними.

— Де Арсен? — повторила.

— Невже він тобі справді потрібний?

Юлія відступила на крок і наштовхнулася на диван, Президент скористався з цього, примусив сісти і опустився поруч. Узяв жінку за плечі, повернув до себе. У мерехтливому світлі свічок вона видалася такою привабливою, що не втримався і кинув просто їй у вічі:

— Не буде Шилінга, та й для чого він нам?

— Пішов?

Президент грайливо показав пальцями на її стегні, як почимчикував Шилінг.

— У Шилінга невідкладні справи, — трохи пом’якшив удар, — він поспішав… — Зробив спробу притягнути жінку до себе, та вона не далася. — Ну, що ти, манюнє, — просюсюкав, — іди до мене, нам буде гарно…

— До тебе? — нараз зовсім тверезо зареготала Юлія. — Отже, ти стакнувся з Арсеном? Ви домовились, і він пішов?

— А що тут поганого?

— І ти справді подумав, що я буду твоєю? — запитала серйозно.

— Ти мені подобаєшся, як ніхто.

— Невже?

Президент не вловив іронії в цьому запитанні й ствердив:

— Я ніколи не хотів жодної жінки, як тебе.

— Ти дивись!.. — Юлія зробила спробу підвестися, та Президент устиг обійняти її за талію і не пустив. Гаряче видихнув їй у вухо:

— Не пошкодуєш, точно кажу, заради тебе я готовий на все.

— І на що ж ти готовий, Гено? — Знов-таки Президент не вловив підтексту цього запитання.

Президент рвучко підвівся, зник у сусідній кімнаті, виніс звідти й кинув на підлогу хутром догори новісіньку дублянку.

— Твоя, — мовив хвалькувато, — дарую тобі, бери, я не скупий…

Юлія підвелася підкреслено повільно. Ступила крок до дублянки, і Президент усміхнувся переможно — яка ж жінка відмовиться від такого царського подарунка, — проте Юлія наступила на хутро й витерла об нього ноги.

— Ти зрозумів мене, Гено? — зазирнула Президентові у вічі.

Той відступив розгублено.

— Ти?.. Ти не хочеш?..

— Ще раз питаю: зрозумів мене, Гено?

— Ти, сучко! — нараз фальцетом вигукнув Президент. Хміль ударив йому в голову, він ступив до Юлії і швидко й сильно ляснув її по щоці. — З тобою як з порядною, а ти ще викаблучуєшся! Шилінга захотіла? Так знай, продав тебе Шилінг, а я купив — за три сотні!

У Юлії кров одлила від обличчя: нарешті остаточно усвідомила, в яку халепу вскочила.

— За три сотні? — перепитала розгублено. — Арсен продав мене за три сотні?

— Я дав би більше.

Юлія нервово засміялася.

— І ти, Гено, гадаєш, що купив мене?

— Але ж ти мені справді подобаєшся… — Гнів відпустив Президента, він ступив до Юлії, але вона схопила зі столика ніж, звичайний столовий ніж, яким і порізатися важко, та не мала іншої зброї, виставила його поперед себе й вигукнула загрозливо:

— Не підходь.

— Невже я такий огидний?

— Не підходь, кажу, — повторила тихо, але люто. Нараз знайшлася і вклала у слова ненависть і презирство, які знайшла в собі: — Крокодил Гена!

Президент рвонув на собі сорочку (бачив у кіно, так роблять у нападі гніву справжні чоловіки), мовив тихо, намагаючись, аби кожне слово звучало вагомо:

— Ні, я не крокодил… Ти ще не знаєш, як називаюсь! Я — Президент, а це не жарт!

— І не хочу знати, відійди з дороги!

Але Президент заступив двері. Вважав: не все ще втрачене.

— Ну, куди ти підеш? — заканючив несподівано для самого себе. — Залишайся в мене, Юлю, нам буде гарно…

Однак Юлія закусила вудила. Тицьнула ножем у картину па стіні, що ледь видніла при світлі свічок, мовила зневажливо:

— Гадаєш, намалював свою пику й всі впадатимуть навколо? Відійди, кажу, бо заріжу!

І таку впевненість і рішучість відчув Президент у її словах, що мимоволі ступив убік, а Юлія прослизнула повз нього до передпокою.

Президент почув лише, як грюкнули двері, — стояв, знеможено опустивши руки, потім поправив розірвану сорочку, криво осміхнувся, підняв дублянку, обтрусив і повісив назад до шафи. Випив повний фужер шампанського й трохи заспокоївся.