— Тобі для чого?

— А ось товариш з міськкому комсомолу цікавиться.

— Шило — не комсомолець.

— Але ж приклад, — весело пояснив Гучков, — повчальний приклад для комсомолу. То ви побалакайте, а в нас з Віталиком ще справи… — Він потягнув Петрусенка за собою, і вони мало не одразу розчинилися в студентському юрмовиську. Все це трапилось так несподівано, що Хаблак не встиг навіть заперечити. Зрештою, репліка Гучкова, що Нонна мусить знати про Шила абсолютно все, зацікавила його, і він затримав дівчину.

— Де Микола? — запитав.

— А вам для чого? — примружилася. — Я вас не знаю.

— А мені вже відомо, що звуть вас Нонною. Красиве ім’я, і вам личить.

Якій дівчині не подобаються компліменти, навіть найпримітивніші: Нонна зиркнула на Хаблака, і майор прочитав у її погляді цікавість.

— Ви звідки? — запитала.

— З міськкому комсомолу.

— І шукаєте Миколу?

— Дивно?

— Звичайно, дивно: для чого?

Хаблак уважно подивився на Нонну, і раптом догадка осяяла його: певно, у дівчини з Шилом якісь особисті стосунки, можливо, вона закохана в нього, й тоді… Запитав:

— Микола що, криється вже й перед вами?

— Звідки вам відомо?

— Є сигнали, — туманно пояснив Хаблак, — знаєте, люди говорять всяке. Ми не всьому віримо, та мусимо дізнатися…

— Невже на Миколу скаржаться?

Хаблак розвів руками, його можна було зрозуміти по-різному, але Нонна зрозуміла саме так, як розраховував майор, бо мовила швидко й схвильовано:

— Я знала, була певна, що саме так і станеться. Ця руда стерва вчепилася в нього!..

Ноннине повідомлення зацікавило Хаблака, але майор нічим не виказав свого нетерпіння, запитав недбало:

— Гадаєте?

— О-о, так і ви знаєте про це! — блиснула очима Нонна — вона вже, мабуть, забула про все, крім якоїсь рудої стерви, у неї не виникло навіть запитання, чому комсомолові відомо про суто особисті стосунки Шила з рудою дівчиною, логіку затьмарили ревнощі, а де з’являються ревнощі, все відступає на другий план. І Нонна ьела далі роздратовано: — Микола гадає, всі наївні, ніхто нічого не знає, але ж усі бачать: Лариска не дає йому проходу…

— Ви маєте на увазі?..

— Ларису Самусь, Микола знав її колись, звичайна продавщиця, і що він знайшов у ній?

“Самусь, — згадав Хаблак, — хлопець із шкіряною кепочкою на маківці також Самусь, Григорій Сидорович Самусь, і в цьому щось є…”

— Руда Лариса… — підвів на Нонну погляд. — Дружина шофера оранжевого “пікапа” Гришки Самуся?

— Сестра.

— Так, так, сестра, вибачте, я переплутав, — погодився Хаблак. — Просто давно не бачив її, де вона зараз?

— Де й була.

— Сьогодні тут, завтра там…

— Ні, вона там же, в комісіонці. На Березняках.

— Ну, добре, — помахав рукою Нонні Хаблак, — ми ще побачимось.

— Але ж я хотіла сказати… Я просто відчувала, знаєте, жінки завжди відчувають, серцем чують, коли негаразд. Ви вживете заходів?

“Швидше, ніж ти можеш уявити”, — подумав Хаблак і поспішив на вулицю.

У вітрині комісійного магазину були виставлені холодильники, пральні машини, висів трохи вицвілий, та все ще пристойний килим — звичайна вітрина звичайного магазину, де торгують і мотлохом, і речами справді цінними. Хаблак переконався в цьому одразу ж, зайшовши всередину: повнувата й надмірно розмальована жінка міряла шубу, дорогу норкову шубу — у майора навіть майнула думка, чи то випадково не шуба дружини Перовського, однак це категорично виключалось: опис вкрадених речей з прикметами мають працівники комісійних магазинів не тільки Києва, і шуба Перовських не пройшла 6 повз їхні очі. Так само, як зараз не пройшла повз очі Хаблака висока дівчина з кучмою явно фарбованого рудого волосся.

Хаблак удав, що цікавиться чорними польськими чобітьми. Навіть приміряв і, скрушно хитаючи головою, повернув літній огрядній жінці-продавцю.

— Тиснуть, — пояснив, — коли треба, ніколи й нічого не знайдеш — закон підлоти.

— А ви заходьте.

— Заходитиму, — пообіцяв майор, — я тут поруч живу. До речі, — кивнув на руду дівчину, — її Ларисою звуть?

— Сподобалась?

— По-моєму, знайома.

— У неї багато знайомих.

— Не дивно.

— Так, Лара користується успіхом.

— Лара Самусь? Тепер я згадав: колись гуляли на вечірці.

Хаблак ще раз уважно огледів руду красуню й вийшов з магазину. З першого ж телефону-автомата подзвонив на квартиру професора Зими. Як і сподівався, трубку взяла його дружина.

— Олександро Микитівно, — попросив, — зараз до вас підскочить наш дільничний. Ви нам потрібні на годинку.

— Щось знайшли?

— Можливо.