Справа в тому, що Юлія на своїй ділянці ніколи нічого не садила. Трохи квітів біля будинку — троянди, флокси, півонії та жоржини, щоб пахли й милували око, решту території, соток п’ятнадцять чи трохи більше, засіяли травою, Євген придбав електричну газонокосилку, раз на місяць узував кеди, натягав капелюшок з довгим козирком і викошував траву — газон виглядав чудово, на ньому можна було грати в бадмінтон чи просто загоряти попід самим будинком.

— Якщо я садитиму моркву, хто ж у вас купуватиме? — спробувала віджартуватися Юлія, але тітку Мар’яну важко було збити з правильного шляху.

— Гріх, земля гуляє, — заперечила переконано. — Кожен мусить працювати на землі.

Юлія хотіла сказати, що від роботи й коні здихають, однак промовчала: цій упертій тітці навряд чи можна довести щось — мораль пересічної людини, себе ж Юлія вважала мало не аристократкою, принаймні стояла на кілька щаблів вище над простими селючками. Проте намагалася нічим не виказувати це, ось і тепер зітхнула й спробувала виправдатись:

— Не призвичаєна я до землі.

— Посиділа б голодною, швидко б призвичаїлась.

— Ой, тітонько, у нашій країні нема голодних.

— Бо всі люди працюють.

— Ви ж не знаєте, тітонько, я пишу…

— Знайшла роботу!

— Це ви нічого не читаєте, для вас не робота.

— І що ж ти пишеш?

Юлія зробила втаємничене обличчя.

— Оповідання і повість.

Справді, попросила Євгена привезти гарного паперу й іноді, одягнувши пенюар, просиджувала годину біля столу. Навіть списала два чи три аркуші, читала Євгенові:

“В глибині його живота затрясся сміх”.

“Поміж перехожими промайнули знайомі сірі очі, повиті смутком”.

“Не зневажайте землю грубезними чобітьми”.

“Солов’ї шаленіли від кохання…”

Це називалося: “Мої думки й спостереження”.

Євгенові сподобалось, правда, такі шедеври народжувалися рідко, проте Юлія щиро вірила: все попереду й на неї чекає гучна літературна слава: вона стане відомою, як авторка “Консуело”, прізвище письменниці забула, та яке це, зрештою, має значення.

— Книгу пишеш? — не повірила Мар’яна.

— Отож, тітонько.

— А не брешеш? — Видно, ця новина вразила Мар’яну, бо навіть роззявила рота від здивування.

— Ви ж, тітонько Мар’яно, все одно нічого не читаєте!

— Твою книжку почитаю, — пообіцяла Мар’яна цілком щиро. — Обов’язково почитаю. Коли даси?

— Не так скоро це робиться, — ухильно відповіла Юлія, повернулася й пішла, гордовито закинувши голову. Сьогодні вона здобула перемогу над клятою, в’їдливою тіткою. День взагалі починався чудово, і Юлія звернула на стежку до річки упевнена: ніхто й ніщо не зіпсує їй настрою.

Стежка в’юнилася у вербових хащах, вивинулася з них одразу за болотом, збігла на горбочок і тут, на видмі, Юлія постояла трохи, відчуваючи, як вітер лоскоче її голі ноги, бачила вже річку й пляжників коло неї. Влітку навіть на цей богом забутий хутір з’їжджалися дачники, й не лише з Києва, траплялися москвичі й навіть ленінградці — приваблювали чисті піщані пляжі, свіже молоко й городина, яку ще не дуже розбещені хуторяни продавали порівняно дешево.

Юлія збігла з видми й попрямувала до пляжу, підстрибуючи й підтанцьовуючи, зовсім як школярка, що одержала п’ятірку. Лугові трави пестили її ноги, солодко пахло медуницею, з Дніпра віяло свіжістю, там на пляжі чекав на неї Арсен — гарно, коли все в житті посміхається тобі й лягає під ноги, ще й такі стрункі й засмаглі…

Перетнувши луг, Юлія уповільнила крок, шукаючи Арсена, не знайшла й стривожилася: мусив прийти, зрештою, куди йому подітися?

Стала, роззираючись, нарешті побачила, й серце тенькнуло, здавалося, ніщо не може зіпсувати настрою, та вистачило одного погляду…

Невже сталося найгірше?

Юлія відчула, як туга підкотилася до серця, воно ще раз тенькнуло і обірвалося, та ніхто б не помітив цього: стояла святкова і усміхнена, висока, струнка, вродлива — й вітер куйовдив пишне попелясте волосся.

Арсен лежав за десять кроків на килимку, і поруч нього сиділа, обійнявши коліна, дівчина в строкатому купальнику. Зовсім ще дівча, років сімнадцяти — вісімнадцяти, Юлія це визначила одразу, не дуже вродливе й худе, але самовпевнене та нахабне, бо нахилилося над Арсеном, посміхається й щось торочить.

Юлія аж задихнулася від гніву й несподіванки. Проте відразу опанувала себе, повернулася до них боком, не випускаючи, правда, з поля зору, й повільно скинула халат. Стояла, облита сонцем, і точно знала, що нема на пляжі кращої, просто не могло бути, й думала: чому так сталося?