Далі бруківка збігала на горбок, повернувши ліворуч, вони зупинилися біля ошатного цегляного будиночка, обсадженого бузком. Господарка садиби порпалася на грядках. Побачивши гостей, усміхнулася привітно й запросила до хати. Христина витягнула з сумки дволітрову банку меду, поставила на підвіконня біля веранди й мовила солодко:

— Тобі, Оленко, найкращого принесли, сама знаєш, нема смачнішого меду, ніж у Яреми, а цей квітковий, з гречки та еспарцету, отже, лікувальний, їж на здоров’я.

Либонь, вона б говорила ще, та господарка, сполоснувши руки у виварці з нагрітою на сонці водою, зупинила її:

— Це чому ж ти, Христе, стала пригощати мене?

— Бо Ярему призначили завідуючим бджільництвом, а ти сама цього меду не з’їси, отже, й Григорія Андрійовича підгодуєш — цей мед якраз для його хворого серця…

Господарка докірливо похитала головою.

— Отак би одразу казала: Григорій Андрійович тебе б вигнав, то через мене…

— Що ти, сусідко, — швидко, та не дуже впевнено почала Христина, — та як тобі не соромно!

Але Олена рішуче підвела руку, зупиняючи.

— Зараз чайник поставлю, — мовила, — поп’ємо чаю, я давно вже хотіла. Ще й медком поласуємо, квітковий, кажеш?

— Ох, і добрий же мед! — полегшено зітхнула Христина, збагнувши, що її дар прийнятий. — У роті так і тане, так і тане. А в гарній компанії…

Олена не пошкодувала заварки, всипала до невеличкого фарфорового чайничка ще півложечки цукру, пояснивши, що чай з цукром краще настоюється, вони всілися просто на дворі під старою грушею лимонкою. І Ярема, ковтнувши вогненного й справді пахучого чаю, мовив поважно:

— Добра ти господиня, Олено, і город у тебе, і сад, от тільки вуликів нема. Чого не заводиш?

— Так чоловіче ж діло…

Христина голосно подула в чашку, обережно відсьорбнула й зауважила:

— Дивуємось тобі, Олено. Жінка ти ще нівроку, та й Григорій Андрійович до тебе прихильний…

— Знову своєї! — заперечила Олена, але не дуже впевнено. — І коли ви оце сватання припините? — Однак дивилася на Христину доброзичливо, й та збагнула, що розмова господині приємна, хотіла ще підлестити, та грюкнула хвіртка, й на подвір’ї з’явився незнайомий високий чоловік У темній сорочці з короткими рукавами. Не вітаючись, пройшов просто до столу, Христина вже хотіла сказати йому Щось ущипливе, проте він опередив її, запитавши:

— Тут мешкає голова колгоспу?

Господиня вже звикла до чеканих і здебільшого таких нечеканих вторгнень і відповіла, аніскілечки не здивувавшись:

— Нема Григорія Андрійовича, до санаторію поїхав.

— А ви Олена Демидівна?

— Звідки знаєте?

— Записку маю до вас.

— Від кого?

— Григорій Андрійович написав.

— Як так? — здивувалася. — До Одеси ж тільки вилетів… Ось, — кивнула на Стецюка, — Ярема Іванович на літак посадив.

Хаблак дістав удвоє складеного конверта. Розмовляючи з ним і здогадавшись, що майор з київського карного розшуку не обмежиться лише бесідою з ним, а поїде до Щербанівки, Григорій Андрійович Дорох написав листа й попросив передати хазяйці будинку, де мешкав.

Хаблак пам’ятав, як Дорох сказав йому:

“Я б на вашому місці не перевіряв її. Гарна жінка, душевна й взагалі… — затнувся, й Хаблак збагнув, що цей передчасно посивілий, з нездоровим обличчям чоловік не байдужий до Олени Демидівни. — Взагалі, чесна людина, і я їй вірю, як самому собі. Та й кому ж тоді вірити? — запитав сам у себе трохи здивовано. — Зрештою, ваша справа, проте було б просто смішно підозрювати Олену Демидівну. Але, якщо вже так, передайте листа. Нехай збере мені ще валізу — сама знає, що потребую, скажете, аби Петро завіз її у Бориспіль”.

Більше він не сказав нічого, махнув рукою і пішов; Хаблак зрозумів Дороха: Григорію Андрійовичу було видніше, але він мусив зрозуміти й Хаблака та його обов’язки.

Олена Демидівна заметушилася, обтерла фартушиною табуретку, присунула гостеві.

— Чаю, — запропонувала, — з медом? А може, хочете їсти?

Їдучи з Дубовців, Хаблак пообідав у райцентрі, тому рішуче відмовився. А чаєм пахло смачно, до того ж, кажуть, у спеку він найкраще гамує спрагу, Хаблак сів навпроти огрядного чоловіка з червоним, спітнілим од крутого гарячого чаю обличчям, поклав собі на блюдечко трохи меду і з задоволенням почав пити.

Олена Демидівна прочитала листа й здивовано втупилася в Хаблака.

— Що ж сталося? — сплеснула долонями. — І де ж його валіза поділася?

Хаблак уважно розглядав її, помішуючи чай ложечкою. Справді, було б дурницею навіть на мить запідозрити цю жінку — настільки щиро здивувалася й засмутилася, дізнавшись про прикрий випадок у аеропорту. Але вона не знає, що ж справді сталося. Хаблак попросив Дороха не писати про вибух, і майор відповів заспокійливо:

— Так, нещасний випадок. До речі, ви не клали до валізи Григорія Андрійовича нічого забороненого? Спирту, скажімо? Або чогось такого?..