— Вас викликає Одеса, розмовлятимете?

“Чому Одеса?” — встиг подумати Юрій Лукич. З Одесою ніколи не вів ділових переговорів і не мав там близьких знайомих. Але одразу збагнув, що дзвонить Людмила, наче відчула, що він щойно завів легкий флірт з вродливою чорнявкою, і вирішила втрутитись.

Лоденок посміхнувся іронічно: не міг же пояснити дружині, що флірт — це так, швидкоплинне й пусте, просто для збудження, як пляшка гарного шампанського: вибухне, спіниться, пограє бризками, на мить затуманить голову, а хміль минає одразу, й не лишається нічого, крім приємного спогаду.

Почувши схвильований Людмилин голос, і справді одразу забув чорнявку з її звабливими формами.

— Що трапилось, мила? — запитав.

— Такий жах, — почув у трубці, — аварія, вибух у аеропорту, і всі мої речі загинули.

У Юрія Лукича похололо в грудях.

— Який вибух? — вигукнув.

Але одразу збагнув: якщо Людмила дзвонить, значить, усе обійшлося, не так уже страшно, і йдеться тільки про речі.

— Поясни, що трапилось? — попросив.

— Я вже в Одесі, але вчора наш рейс затримали на півдня. Ніяк не могла до тебе додзвонитися. Не знаю, як там і що, пожежа чи вибух, однак усі мої речі загинули. Лишилася сумка, я вже дещо купила, проте не має жодної сукні. Занотуй, милий, і сьогодні ж передай. Аерофлот доставить нам посилки негайно, я тут склала список, що мені потрібно.

Юрій Лукич уже встиг заспокоїтися. Присунув ближче клаптик паперу, притиснув трубку плечем до вуха й почав записувати, роздратовано махнувши рукою секретарці, що з’явилася в дверях, — певно, та зрозуміла, що прийому більше не буде, бо ніхто вже не з’являвся в кабінеті, і Юрій Лукич почав спокійно складати список суконь і костюмів, котрі мав негайно відвезти до Бориспільського аеропорту.

Людмила попросила підкинути їй ще трохи грошей, і Юрій Лукич, який вже зовсім заспокоївся, подумав, що це прохання не дуже доречне. Адже зустрічі з Оксаною вимагатимуть додаткових витрат: він уже знову з приємністю уявляв собі сьогоднішній вечір, проте вирішив, що й дружині за таких обставин відмовляти негоже — пообіцяв вислати гроші одразу й телеграфом.

Порозмовлявши з Людмилою, Юрій Лукич подумав, що варто довести до кінця прийом відвідувачів — зрештою, мав час: валізу до Борисполя мав завезти по обіді.

Але тепер Лоденок не одержував ніякого задоволення від спілкування з людьми, і обнадіював, і одмовляв якось підсвідомо, випадок з Людмилою все ж схвилював його. Уявив, що ця аварія могла спричинити значно гірші наслідки, й подумав: без Людмили йому було б важко, принаймні довелося б міняти весь розмірений і усталений спосіб життя; ні, як-не-як, а він кохає і поважає дружину, його чоловічі пустощі й вибрики — це зовсім інша справа, і ніхто з людей, які добре розуміються на житті, його ніколи не засудить.

Наближалася обідня перерва, і Лоденок наказав секретарці викликати машину. Але та повідомила: Юрія Лукича хоче бачити слідчий з республіканської прокуратури, він приїхав на комбінат щойно, чекає в приймальні не більше хвилини.

До прокуратури й міліції Юрій Лукич звик ставитися серйозно, гріхів за собою не відчував, проте знав, що слідчих треба поважати. Тому й розпорядився негайно запросити слідчого — зустрів його посеред кабінету й запропонував не традиційне, для відвідувачів, місце біля столу, посадив на дивані й влаштувався поруч, підкреслюючи свою повагу до представника влади.

Хоч особисто цей представник і не справив на Лоденка враження: не було в ньому начальницького шарму, якоїсь упевненості й навіть ледь помітної зверхності, котра обов’язково мусила б бути притаманна слідчому з особливо важливих справ — Юрій Лукич уже встиг ознайомитися з посвідченням Дробахи.

Але, подумав, хто їх розбере, суддівських та прокурорських діячів: своя парафія і свої закони…

— Чим можу? — запитав просто й по-діловому, без догідливості й особливого зацікавлення, як і мало вестися між людьми, приблизно рівними за службовим становищем. — Бо вже й не пам’ятаю, коли й бачив вашого брата, не кажучи вже про працівника вашого рангу.

У цих словах був подвійний підтекст. По-перше, мовляв, і ми не з лика шиті й бачили в приймальні й не таких… По-друге, тонко натякнув слідчому: у нас усе гаразд, і прокуратурі на комбінаті нема чого робити…

Але те, що Лоденок почув від цього непоказного зовні слідчого, зовсім здивувало його: справді, невже людині такого рангу нічим більше займатися, як Людмилиними валізами?

Так і одповів Дробасі: зрештою, не такі вже й великі витрати, до того ж у подібних випадках, мабуть, починають діяти певні інструкції. Аерофлот мусить відшкодувати збитки — дружина вже дзвонила йому з Одеси, по обіді він завезе в Бориспіль валізу з речами й сподівається, що, крім неприємних спогадів, від цієї історії згодом нічого не лишиться.