Марія вийшла з кімнати. В коридорі було тихо і пусто. Їй назустріч поспішала чергова санітарка. Обличчя в неї було розгублене.

— Маріє Василівно… Не знаю, що й робить…

— Що сталося?

— Та новенький… той, що без імені…

— Що?

— Не хоче їсти…

Марія раптово зупинилась. Дивна думка блиснула в її голові.

— Ви певно знаєте?

— Аякже… Слідкую всі дні. Не взяв нічого. Жодного шматочка хліба. Тільки воду пив…

— Де він тепер? — схвильовано запитала Марія.

— Тиняється понад озером. Ще вночі пішов…

— Гаразд. Я сама займусь цим.

Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Вона знайшла Променя на тому ж камені. Він відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:

— Ти добула те, що я просив, Марія?

— Що? — ледве вимовила дівчина.

— Скрипку…

— Я послала… Але хіба це потрібно… так швидко?

— Я покину тебе сьогодні, Маріє…

Марія відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Вона ледве стрималась, щоб не видати себе, спокійно запитала:

— Чому сьогодні?

— Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість асимілювала їх. Тепер можна діяти. Треба повертатись.

— Променю, — раптово запитала Марія. — А чому ти не їв нічого всі ці дні?

Вона тривожно ждала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він виявиться просто божевільним, який хоче позбавитись життя голодуванням? Оце й буде його «переходом у Всебуття»…

Промінь через плече глянув на неї, погладив її своїм ясним поглядом.

— Дуже просто, — сказав він. — Я не бажаю вводити в організм зайвих речовин. Адже вони не будуть органічно поєднані з тілом. Вони будуть мертві. Це заважатиме переходу в інші сфери…

Помовчавши, він додав:

— А взагалі, в їжі нема потреби… для мене… І ви, люди, згодом будете вміти асимілювати енергію Простору. Тоді ваш організм витончиться, здобуде нові можливості, нові почуття…

Марія відчула, що дивна дрож потрясає її тіло. Вона намагалася стримати себе, але годі було. Серце її передчувало, що наближається щось фатальне. Всі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем. І вона знала, що нічого не вдієш, вона вже майже вірила, що бачить його останній день.

— Променю, — тихо покликала вона.

Він дивився на неї, ждав. Усміхався ніжно.

— А що, коли я не пущу тебе…

— Куди?

— Туди… у твій світ…

Він розвеселився. Сині іскорки блиснули з очей.

— Як це можливо, Маріє? Що ти кажеш? Це не під силу навіть богам, якби вони були…

— Хай так. Але чому тоді ти не залишишся тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про братерство… Тоді залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання. Адже ти знаєш так багато…

Промінь по-дитячому розвів руками.

— Ти ж знаєш, Маріє, що це неможливо. Навіть ти вважаєш мене хворим… Не заперечуй… Я знаю, що ти сумніваєшся… Ти — як човен серед океанської бурі… А інші — вони просто не будуть задумуватись. Посміються, і все…

— А ти їм доведи! — не здавалась Марія.

— Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енергії, які вона ще не заслужила. Закон рівноваги покарає і людей, і того, хто посміє порушувати космічне право. Уяви собі, що якась людина в мурашник внесе полум’я електродуги. Буде це для мурашок чудом? Буде! А корисно буде це їм, як ти гадаєш?

Марія мовчала. Все було сном, кошмаром, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат, і …спокійні розмови про тайни світів.

— Забудь про це, — вів далі Промінь. — Чуда ніколи не буде. Все закономірно. Все в свій час. Отже, мені не треба залишатися тут. Я міг би залишитись тут, лише забувши, звідки я…

— Тоді забудь, — прошепотіла палко Марія.

Промінь вражено замовк. Дивився пильно на неї, ніби вперше побачив її. Читав у серці, ніби в розкритій книзі. Він читав про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про її ще не висловлене почуття. Марія затримала подих, ждала. Чого вона ждала?

— Це неможливо, — помовчавши, сказав Промінь. — Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, який зупиниться в невеликому потоці…

— Не треба… Я збагнула… Не треба, Променю… Роби, як знаєш…

— Тоді ходімо. Ходімо, я дам тобі свої «докази»…

— Не треба. Я не хочу, — сумно сказала Марія.

— Ні, треба. Ти повинна вірити. Ні, не вірити, а знати…

Вони рушили до будинку. Чергові фельдшери і санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з новим хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.