На столі вже лежав футляр з скрипкою.

Марія, ще не вірячи, оглянулась, ніби шукала чогось.

— От бач, — засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. — Навіть ти шукаєш якогось обману. Ти думаєш, що я щось підготував… своєрідний фокус.

Промінь сказав:

— А тепер ходімо, Маріє… Пора. Я візьму скрипку. Ми підемо подалі від людей. Ще один доказ тобі. Та ні… Хай це буде не доказ, не чудо…Хай це буде моє прощання з тобою…

Все було дивно, нереально. Ніби у сні.

Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось? Вона невпопад відповідала. Десь в глибині свідомості майнула думка: мабуть, вважають і її за божевільну. Та хай. Нехай… Все це сниться. І лікарня, і гори, і ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, з світів мрії.

Вони минули двір, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились в нетрі, між скелі. Куди він веде? Хай… Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб все стало на своє місце, щоб знову повернулася ясність і розуміння навколишнього світу… А він? Його не буде? Як же так? Як же без нього?

Відповіді не було. Він ішов мовчки попереду, тримаючи під пахвою футляр з скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко заливалися птахи в гущавині. А Марія пливла у вихорі нез’ясовних почуттів, з якого не було виходу. Де подівся здоровий глузд? Де розум — тверезий розум людини і лікаря? Що сталося?

Він іде по стежині — безіменний химерний юнак — і веде її… Куди? Вони вийшли на високу площину, яка панувала над озером. Будівлі і люди залишались внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмарини і хитали могутніми верхів’ями столітні смереки.

Промінь відкрив футляр. Вийняв скрипку. Поглянув на неї. Спробував струни. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.

— Давно це було. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас музика твориться безпосередньо. Звучить простір, об’єднуючись з творчою волею виконавця. А тут — бачиш — потрібні проміжні примітивні інструменти. А все-таки я згадаю, і ти побачиш, що може робити музика, поєднана з енергією думки…

Він провів смичком по струнах. Ще раз. Ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім чистішали, стрункішали, наливалися якоюсь незримою силою, вібрацією. І ось вже Марія чує не гами, а переливи дивної мелодії. Промінь ступив кілька кроків до куща троянди-шипшини, притишив гру і сказав:

— Дивись… Дивись, Маріє, на оцей пуп’янок. Він розквітне сам по собі лише через день-два. Дивись…

Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки проникають в неї, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати. Серце билося сильно і болісно. Воно виривалося з грудей і палахкотіло невидимим вогнем. Їй стало важко дихати. Але все ж таки вона не зводила погляду з пуп’янка, на який вказав Промінь. Пуп’янок на її очах завібрував, заворушився і радісно розкрився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння.

І не лише він, а всі інші квіти, листки хиталися, танцювали в ритмі музики, ніби радіючи тонкій, дивовижній мелодії.

«Я сплю, сплю, — шепотіло щось в свідомості Марії. — Це чари. Мені сниться добрий, веселий чарівник з казок Андерсена. Хай продовжується сон. Хай він буде завжди». Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, прислухаючись до чарівної скрипки…

А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди, Марії бачаться численні світи, неосяжні планети, покриті лісами і горами, океанами і пустелями. І серед тих грандіозних просторів вібрує, шукає, прагне і гине предковічне Життя. Воно в міріадах форм, в незміряних проявах, в тенетах важкої Матерії. Воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні, розчавлене пресом часу і простору. Воно, виявлене по законах міри, ваги і числа, нікчемно дрібне порівняно з Вічністю. Воно — ілюзія. Воно — ніщо…

Плачуть віки. Плачуть незміряні цикли. Та все ж не вмирає імпульс Життя. Він горить безліччю вогників серед пітьми Небуття, серед інертної Матерії. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в нові вогні, в вогнища, осявають пітьму, прагнуть у небо, заливають світлом своїм Космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона торжествує, вона виривається у безмір, у океан Буття. Сяючі вогні зливаються в гігантське кільце Розуму, і вже нема такої сили в Світобудові, яка б зупинила їх торжествуючий політ…

Марія вже не бачила нічого. Сльози заливали їй щоки. Горіли груди, перехопило подих. І мелодія обірвалась.

Тиша. Все зникло. Нема Космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, як зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в безмежжі срібним дзвіночком.

— Пора, — сказав Промінь.

Пора. Що пора? Що він каже?

Промінь поклав скрипку на камінь, одійшов убік. Став на плоскому камені.

— Що ти хочеш робити? — прошепотіла Марія, не вірячи тому, що мало статися.