Шрифт:
Вони прийшли до якихось знайомих. Там було ще дві пари. Оксана познайомилась з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого — стрижені дівчата з нафарбованими віями, банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Яке це має значення?
Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксані, купав ЇТ в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.
Крутився магнітофон, лунали звуки фокстротів, танго, чарльстонів. Яке це мало значення, що Оксані не до серця такі мелодії. Під ту мелодію можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, можна відчувати жар, що випромінюється від нього.
Оксана пила коньяк, вино, усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. Пусте, пусте. Аби скоріше разом, аби припливти до жаданого берега тайни.
Потім хлопці і дівчата розійшлися. Роман з Оксаною залишилися вдвох. Настала тиша.
В кімнаті було пусто. Порожні пляшки на столі, об’їдки, забруднена скатертина. І вони. І гуркіт трамваїв за вікном.
Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти.
— А де ж… інші?
— Вони пішли.
— А господиня?
— Її нема.
— А ми…
— А ми… разом…
Він встав, повільно… дуже повільно наблизився до неї… взяв за руку.
— Ми завжди будемо разом… любов моя… вічна моя… радість моя…
Вона заплющила очі, прошепотіла:
— Ще… ще… говори…
Він підняв її з стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло чорним вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала.
Він підняв її на руки, поніс.
— Неси, неси. Цілуй мене. Пригортай мене! Я твоя, я навіки твоя!
Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирала приємно обняли її. Спати, спати…
Він скидає з неї сукню, панчохи. Що він робить? Для чого? Так… не можна… Так непристойно…
Вона щось хотіла сказати, заперечити… але тіло не слухалося, руки повисли, як зламане віття.
Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди, стогнав, рвав на ній сорочку.
— Зажди, зажди…
Вона щось бурмотіла, опиралася. Та, ніби обвал з гір, котилася вниз, вниз, до неймовірного. Болем проймає тіло. Блискавиця освітлює на мить свідомість. Оксана жахається, протестує. І нічого не може зробити! Нічого!
Тіло безвладне. Тіло не належить їй! Воно розтерзане, змучене, принижене.
Таке відчуття панувало лише якусь хвилю. І відкотилося в далину. Безладно майнули думки: Марія… пришелець… Євген… його сині дитячі очі… сині чи сірі… Чому Євген? Чому пришелець? Де вона? Що з нею?
Щось давило її, тисло. Важко було дихати.
Потім стало легше.
Вона розплющила очі.
Роман стояв біля ліжка, хутко одягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася. Вона роздягнута…
— Де я? Що зі мною? — простогнала вона.
Він кинувся до неї, припав вустами до руки, поцілував.
— Ти зі мною, голубко, — ніжно прошепотів він. — Завжди будеш зі мною. Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?
Темрява застилала очі Оксани. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею сталося, як вона могла? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім… пустота… і огида… Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?
Вологі руки Романа… липкі вуста, винний дух… осквернене тіло…
Ніч, ніч… Що ти наробила?
Мелодія четверта
ГОРЕ І РАДІСТЬ
ГОРЕ
— Оксано! Оксано! Зачекайте… Ви чуєте? Оксано… Здрастуйте…
— Здрастуйте, Євгене…
— Оксано… Я вже кілька днів хочу побачити вас… і не можу. Дома вас не застану, до нас ви не заходите. Тоді вийшло не зовсім гаразд…
— Не треба, Євгене…
— Ні, ні. То я винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично. Пробачте мене, Оксано…
— Євгене, невже ви…
— Оксано, не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я зустрів вас. Дуже дивно. Так ніби ясніше стало надворі…
— Мовчіть, Євгене…
— Ні, дайте мені сказати. Я багато передумав. Я був несміливим. Думав, що це негарно — відкривати серце своє коханій дівчині. А тепер знаю — це прекрасно. Квітка відкривається сонцю, вона його любить… бо сонце дає їй радість і любов…