— Я повертаюсь до Вітчизни, — просто сказав Промінь. — Я думаю, що ти переконалась… Я не хворий. Я справді людина з інших світів…

— Я знаю… Я знаю і вірю, — задихаючись, сказала Марія. — Але зачекай. Як же так? Як же я?..

— Ти? — запитав Промінь. — Ти, Маріє…

Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї голубим поглядом і сказав ніжно:

— Це дуже просто вирішити, Маріє…

— Як? — з надією запитала вона.

— Ходімо зі мною…

— Куди? — вражено скрикнула Марія.

— В мій світ. У світ Всебуття…

— Як? Хіба я зможу?

— Кожен зможе. Хто збере силу, хто знайде її в собі. Хто повірить. Хто вогнем самовіданності і самозречення очистить себе від тваринної спадщини віків. Але пам’ятай, що для цього потрібен вибух. Як пташеня одразу пролупується з яйця, так і людина повинна одразу народитися в Новий Світ!..

— Де ж він, Променю? — простогнала Марія, простягаючи руки до нього.

— Недалеко. В нас, — сказав Промінь. — Дивись сюди. Я допоможу тобі…

Він зупинився непорушно, зосередився. Очі його потемніли, обличчя мінилося. Це вже не був юнак. Це була вогняна істота, насичена могутньою енергією і незрозумілою силою. Простір навколо нього завихрився. Виникло гігантське сяюче коло.

— Що ти робиш? Що з тобою? — прошепотіла дівчина, нажахана небаченою трансформацією.

— Я створив сферу з елементів Землі, — почувся голос Променя. — Ти бачиш райдугу. Це симфонія елементів. Найгармонійніше поєднання всіх часток. Хай люди Землі ідуть по цьому шляху. Симфонія звуків, симфонія часток, симфонія металів, симфонія людей, симфонія світів. На цьому шляху прийде радість, радість пізнання Істини. Ти готова, Маріє?

— Що повинна я зробити?..

— Стань поряд зі мною. Сфера райдуги захистить нас від хаосу навколишнього світу. Хаос не в силі подолати сферу синтезу. Ми досягнемо швидкості світла і на грані ваших енергій перейдемо у світ Всебуття. Але ти повинна твердо вирішити. Ти повинна бути сильною і впевненою. Найменше хитання, і ти будеш розвіяна у Космосі, розірвана дисгармонією власного єства… Ти йдеш, Маріє?

Марія ступила крок до вібруючої сфери, безпорадно оглянулась навколо. Внизу плескалось зеленкувате озеро, глухо шуміли ліси, щебетали птахи. Куди вона йде? Що там жде її? Де той химерний світ? Що з нею? Чому не закінчується страшний кошмар?

— Я жду, Маріє, — глухо пролунав голос.

— Я не можу… Я не знаю, — прошепотіла дівчина. — Пожалій мене…

— Залишайся, Маріє, — ласкаво сказав Промінь. — Тобі ще рано. Гартуй душу, гартуй серце. Сповнюй його красою і любов’ю. Допомагай своєму світові подолати віковічну дисгармонію Буття.

— Стій… Ще хвилинку… Стій, Променю… Невже ми не побачимось ніколи?.. Невже все?..

Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, бліднути. Долинув ледь чутний голос:

— Все залежить від тебе. Все в тобі, Маріє…

Покотився гарячий вихор. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Вона, задихаючись, простягала руки в порожнечу неба, кликала, але відповіді вже не було.

Тоді Марія впала на гаряче каміння і заридала. Все тіло її здригалося в тому судорожному плачу. І довго лежала вона самотньою — безпорадна, розчавлена, спустошена. А сонце ясне дивувалося на її горе, не могло зрозуміти. І небо чисте теж дивувалось. І дивувалась рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка…

Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, Роман жалібно наморщив лоб, зітхнув:

— Бідний пришелець з Всебуття! Нав’язав йому наш поет все, що самому близьке! Навіть етимологію. Адже захоплюєшся походженням, значенням слів?

— Ну то й що? — здивувався Євген. — Захоплююсь. Яке це має значення? А ти хочеш, щоб я пришельця малював рогатим, хвостатим? Так? Щоб зовсім не таким, як ми? Я його так уявив, так і написав! І потім — не про це річ…

— Правильно, не про це, — гукнув Вася. — Тут він цілу схематику еволюції висуває. Треба подовбати його!

— Зажди, — знову встряв Роман. — Зажди. По його казочці смисл буття у якомусь там прагненні до якогось там злиття, до Всебуття! До ліквідації особи в ім’я якоїсь космічної свідомості. Це містифікація. Це неможливість! Абстракція найчистішої води! А наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах. Замість ясної і конкретної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману! Що — не так?