— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, татку, — перебив Роман. — Все буде гаразд!

— Весілля — сьогодні ввечері! — щебетала Ріта. — В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися…

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!

— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман. — Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…

— Гм… Як же це, — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але ж я не розумію…

Ріта цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:

— Я сподіваюсь, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас з окремим ходом припадає дві кімнати. А потім постараємось… ви постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру…

— Ріто, про це потім, — сказав Роман.

— Да-да! Це дрібниці! Папочка, треба сказати Поліні Михайлівні! Для неї це теж буде сюрпризом! Де вона?

— Здається… в флігелі… Хм… Але все-таки…

— Тоді я піду… Ромцю, готуйся…

Ріта побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро поглянув на Романа. Той опустив очі.

— Що це значить, Романе? — запитав батько.

Син зітхнув, розвів руками.

— Тату. Я розумію, про кого ти! Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипачка…

— Як… не скрипачка?

— Я говорив з лікарем… Справа погана. Рука пошкоджена. Пальці покалічені. Грати вона не буде…

— Зажди, зажди… Хай так. Хай вона не буде грати… Але ж ти любиш її? Ми готували заручини… Ти хотів одружитися…

— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється!

— Романе! — крикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же… якась межа…

— Тату, — рішуче сказав Роман. — Не треба сцен. Ми Не в театрі! Ось іде мама, поговори з нею…

Ріта поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман крикнув їй:

— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи! Поясни йому…

— Кирюша, іди сюди…

Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:

— Ти нетактовний! Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Ріті. Нема Оксани. Не було! Ясно? Наша невістка Ріта. Невже ти не радий! Сват — академік. Ім’я. Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна! Кирюша, треба мати розум…

А Роман сміявся біля хвіртки:

— Розстроївся старик!

— Нічого, хай звикає, — вторила йому Ріта. — Знаєш, на три тисячі потягло! Дехто лопне від заздрощів!

— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька!

— А ти не кажи мамі, — повчала Ріта. — Рахунок — старику! Бах — і все!

— Так і зробимо!

— У тебе є сигарета? Я забула купити! Дай вогнику! Про яку це ти з ним дисертацію говорив? Мені щось мама натякнула…

— Моя докторська, — похвалився Роман.

— Ого! Ти рекордсмен…

— А чого ж паритись! Раз — і в дамки!

— Це по-моєму! А яка тема?

— Вражаюча! «Схематика Всесвіту в світлі релятивістських теорій».

— А не заплутаєшся?

— Батько напише! А я тільки одтарабаню! Тема дуже вдячна. На грані фантастики! Зате перспективна. Розумієш? Симпозіуми, з’їзди, конгреси!

— Це по-моєму. Я погуторю з своїм батьком! Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечений…

— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина…

— Тоді він поговорить… з ким треба…

— Ну, це інша справа!

Роман глянув за виріз блузки, мацнув очима пишні груди, обняв Ріту. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись, мов гадюка.

— Пусти… Незручно… Хіба нема місця? В губи не треба… Он батько йде…

Роман одступив убік, запалив сигарету. Ріта припудрювалась, дивлячись в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:

— Ну, ми потопали, тату! Ждемо! Не спізнюйтесь!