Оксана обпекла Романа палючим поглядом, гнівно прошепотіла:

— Перепродуєш… товар?

— Оксано… ти мене не так зрозуміла! Я від щирості! Я від всього серця. Коротше, я сказав… У мене є дружина…

— Геть, — тихо, з притиском сказала Оксана.

— Що ти? Тихо. Почують!

— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я виперу своє серце. Ви чуєте, я одмию вас…

— Ну це, знаєте…

Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.

Вона вимкнула світло. Стала біля вікна. Пусто. Порожньо. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, звучать, завмирають в просторі.

Темрява змикалась навколо неї. В серці, зокола. Вона повзе в очі, в тіло, наливає свинцем руки. Не можна здаватись пітьмі. Не можна!

Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась сумна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє подолати тюрму, яку навколо неї згромадила доля? Доля? А може, вона сама? Вона сама день за днем мурувала шкаралупу того космічного яйця, про яке говорив Євген! Сама!

Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі заглушилась, вмирає. В просторі, в серці панує лише хаос. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Назавжди!

Що це обірвалось? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, це рушиться темне, похмуре яйце її легковажної юності? Чи, навпаки, зімкнулися над її головою стелі нової фортеці, нової темниці? Хто допоможе зруйнувати їх?

Марія подивилася ще раз в лиця присутнім. Ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто… Тільки життя, тільки практика дасть відповідь.

Насторожене обличчя завідуючого райвно. Він дивиться на свої пухлі руки, складені на столі, але прислухається до кожного звуку. Для таких треба говорити гранично ясно. Інакше нічого не збагне, все перекрутить, відкине, ще й обвинуватить в еклектиці. Не раз бувало…

Бадьорий, веселий кореспондент з райгазети. Базіка і реготун. Він гострить олівець, приготував блокнот. Скажеш слово, напише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, що говорив. Треба буде самій перевірити написане ним…

Інструктор з райкому. Поважний, серйозний чоловік. Йому скучно. Він почесний гість. Але якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, скаже слово. Та чи відчує він серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?

Вчителі, піонервожаті. Друзі, колеги, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься… Ті, що знають, — схвильовані, стривожені.

Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок в березняку, клапті неталого снігу. Вогку темну землянку. Страшну розмову Артиста з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розлючене лице Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем в казкові краї майбутнього. Невже тепер, коли є можливості, не зрозуміють…

— Маріє Панасівно, ми слухаємо, — промовив завідуючий райвно.

Марія кивнула головою. Поглянула понад головами присутніх, ніби зазирала в невидиме.

— Ми багато говоримо про комуністичне майбутнє, — сказала вона. — Мріємо. Читаємо книги. Але майже все залишається, як раніше. Етика, естетика, виховання, господарство. Я поясню точніше свою думку, бо бачу подив у очах товаришів. Моє переконання таке: прищепити комуністичну свідомість людині не можна, якщо вона житиме не в комуністичних умовах. Якщо практика розбігатиметься з теорією. Це настільки елементарно, що навіть відстоювати таку думку нема потреби…

— Пробачте, — озвався інструктор. — Е-е… як же тоді пояснити явище великих вождів, революціонерів, новаторів?..

— То одиниці. Чи сотні, в кращому разі. То вогні, які показують шлях. Йдеться не про них, а про весь народ, про нове покоління, про майбутнє. Я наближаюсь до суті. Ми говоримо про громадську свідомість, а виховуємо в сім’ях прагнення до свого, до приватного. Моє, чуже, наше, ваше. Ми говоримо про шкоду і злочинність алкоголю, ми в школі агітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони дома привчаються до цього підлого зілля, наслідуючи батькам. А скільки протиріччя між впливом школи і батьків, особливо якщо батьки сектанти, або відсталі, або реакційні люди! Отже, ми потрапляємо в закляте коло. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця руйнує. Ви розумієте, про що я кажу. Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя — учня, про становище учителя, про програму навчання і ще багато, багато інших проблем… Але спочатку головне…