Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, похитала задоволено головою.

— Я рада, що ти не сумуєш. Я бачу скрипку… Ти Що — вже граєш?

— Де там граю… Так, пробувала… Лікарі кажуть, що все… награлася…

— Ти думаєш, що назовсім?

— Атож… на жаль, це так…

— Як же тепер? Ти звикла до слави… попереду були такі перспективи… а тепер…

— Я не відчувала слави, — щиро сказала Оксана.

Я не бачила її. Тільки чула звуки скрипки, мелодію… Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене, що їм радісно. І мені теж було радісно! Поліно Михайлівно! Як це чудово — нести радість людям! Ніяка слава не зрівняється з цим…

— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна, — Це чудово!

— А потім аварія, — похилила голову дівчина, і на її високому чолі лягла тінь скорботи. — Темрява, відчай… Але ненадовго. Я збагнула, вірте мені… радість не в професії, не в таланті! Радість в душі нашій! В серці! Її не може вбити ніяке нещастя. Я все одно зможу передавати її людям. Правда, треба шукати іншого вияву… але я знайду, знайду неодмінно!..

Поліна Михайлівна кашлянула, нишком зиркнула на годинник.

— Так, так, — холоднувато сказала вона. — Це ти слушно сказала. Треба знайти. Безумовно, у тебе нова дорога…

Оксана зраділа, ясно подивилася в очі Поліні Михайлівні.

— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Я знаю — він теж повинен збагнути! Я дуже вдячна вам…

— Оксано, — раптом рішуче сказала Поліна Михайлівна. — Я хочу, щоб між нами все було ясно і чисто.

Вона подивилася прямо в очі дівчині своїми маленькими, примруженими очицями. Та закліпала повіками. Розвела руками.

— Чисто? Не розумію. Я завжди була щирою… Нічого не приховую. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало. Як почула про мене. Це лягає на мене. Але ви не турбуйтесь… Ми вдвох з ним вирішимо, як бути…

— Пробачте… е-е… з ким це, з ним?

— З Романом, розуміється…

Поліна Михайлівна схопилася з ліжка, на яке вона присіла, холодно сказала:

— Ось що… Оксано… Досить недоречностей. Я прийшла сказати, що Роман одружується… тобто одружився. Вчора було весілля…

Оксана заклякла від удару. По всьому тілу поповзли холодні мурашки. Вона дивилася на Поліну Михайлівну і не могла збагнути — чула вона ці слова чи їй здалося…

— Одружився… вчора… Ви жартуєте? Ні, я бачу, що не жартуєте. Так швидко? Так просто? Навіть двох тижнів не минуло…

Так швидко? Де вона чула ці слова? Так просто? Так запитував Євген… коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранг! Вона сама послала його в простір! Він повернувся. Як боляче, як страшно!

А Поліна Михайлівна, ковтаючи слова, швиденько говорила:

— У Роми велике майбутнє. У нього зв’язки, перспективи… Ви — скрипачка, — це да. Це — чудово! Це б допомогло. А тепер… Хто ви? Баласт. Домашня жінка. Мати ваша — хто вона? Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Рома — він іде своїм шляхом. Жінка — буде каталізатором, помічником, так би мовити… Ну от, я все сказала. Прощайте, Оксано. Тут, за дверима, Рома. Він теж попрощається з тобою… з вами. Я пішла…

Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?

Він зайшов у палату. На елегантному костюмі — білий халат. Він не дивиться в очі, тонкі випещені пальці дрижать.

— Оксано, пробач… Так вийшло. Ти розумієш… життя! У нього свої закони…

Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця бурхливий клубок, холодно поглянула на Романа. Ледве розтуляючи вуста, запитала:

— Ти все сказав, Романе?

— Оксано… В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…

— Я все зрозуміла, Романе…

— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій… лжегуманних, власницьких, чи що… А так не треба. Не треба. Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям… Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковій роботі, кар’єрі. І сімейне становище теж. Фізик і знаменита скрипачка — це було прекрасне поєднання…

— Було, — як луна повторила Оксана, заплющивши очі.

— Було. А тепер все позаду. Слава позаду. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще… Ти зустрілася з Євгеном. Я втрутився, перебив… Він любить тебе… І з радістю… з тобою… Чого ти так подивилась? Хіба я що сказав?