Вона поглянула на перев’язану руку. Сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Руки? Ну то й що? Адже рука — інструмент? А творцем була я. Я! І творець не знищений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить! Ось… Я починаю…

Оксана, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались в недосяжні, високі сфери, краяли серце нез’ясовними почуттями тривоги і радощів. Хто сказав, що без руки не можна грати? Адже звучить! Звучить? В серці звучить, в душі! І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що я не вмію передати те звучання іншим. А може, коли-небудь… Я знову знайду себе… і зумію вчити інших.

Оксана підійшла до тумбочки. Там лежав футляр з скрипкою. Вона відкрила його, взяла скрипку. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. «Пробач мені, скрипко… Пробач, подруго… Я зрадила тебе… Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе… Тільки не для інших. А може, я зумію навчити інших. Знайду, зустріну достойного… хлопця чи дівчину… я передам йому серце своє, звучання своє… Тоді ти, подруго моя, знову вийдеш на велику сцену… І я радітиму разом з тобою!»

Оксанині думи обірвались. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він підійшов до неї, показав на ліжко. Оксана сіла. Обличчя в лікаря було втомлене, збентежене. Він почухав перенісся, сказав:

— Я хочу поговорити з вами…

Я слухаю, лікарю…

Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати погане і не насмілюється. Що ж, що ще? Хіба вона й так не знає свого лиха?

— Я проглянув знімки. Кілька разів…

— Ну і що? — спокійно запитала Оксана.

Лікар нервово ходив по палаті, потім зупинився біля вікна.

— Що це у вас — скрипка?

— Скрипка… Хіба ви не знаєте, що я…

— Знаю, знаю… Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.

— Що?

— Розумієте, знімки не дуже вдалі…

— Ви хочете сказати, не знімки, а рука…

— Ммм… Ви вгадали.

Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.

— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати істину, ніж надіятись на чудо…

— Так, так. Чуда не буде.

— І навіть ваше… електролікування?..

Лікар махнув рукою.

— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви… кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може розробиться… але віртуозності такої, як була, навряд… я хоч і дилетант, але скрипка…

Оксана підняла забинтовані руки поперед себе, сумно поглянула на них.

— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, нічого морочити голову вам? Випишіть мене одразу…

— Для чого ж… Слід зробити все, що можливо…

— Але ж нічого не можливо!

— Відпочиньте… подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати. Я ж розумію… зовсім новий шлях… Не так просто!

Лікар попрощався, вийшов.

Оксана похилила голову. Зовсім новий шлях. Зовсім новий шлях з-за такої дрібниці…

Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями.

Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову.

І від цього залежить щастя? Не може бути! Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб… щоб можна було музику передавати з душі через якийсь апарат… іншим людям… Що з того, що рука покалічена? Чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні. Ніяке нещастя не вб’є її! А скільки на світі людей з пісенним серцем? А в них нема голосу, нема можливості висловити свою пісню…

За дверима почувся знайомий голос:

— Сюди? Вона сама? Добре…

В двері пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула палату, ступила кілька кроків до Оксани.

— Це ти, Ксано? Чому тут темно? Ага, ось вимикач. Я зараз.

Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулась до Оксани, схопила її за плечі.

— Як мені боляче. Як мені тяжко!

— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — тихо сказала Оксана, опустивши очі донизу. — З чим завітали?

— А я почула, що ти тут… вирішила провідати… Ху, душно… Мабуть, на дощ… А мені старий сказав. Ну я сьогодні вирішила. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи… А тут — на тобі! Добре, що щасливо закінчилося!

— Ну, не зовсім щасливо…

— Добре, що жива-здорова…

— Я теж так думаю. А дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в професії. А якби я вчилася на кого-небудь іншого? Скажімо, на ткалю або на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Дуже смішна думка…