Вони спустилися вниз, перейшли Хрещатик. Піднялися в Першотравневий парк. Повільно йшли алеєю над кручами. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмари купали в своєму потоці повновидий місяць. Він грався з ними, ткав срібну симфонію української ночі. Хитались каштани, шелестіли таємну пісню.

Зненацька Марія відчула, що Микола затремтів. Вона злякано запитала:

— Що з тобою?

Він не відповів. Похитнувся. Вона поглянула в його обличчя. Воно стало мертвенно-блідим. Очі, широко відкриті, втупилися в когось. Марія оглянулась. До них ішла пара — високий молодий білоголовий хлопець і юна дівчина — вродлива, русокоса. Микола дивився на них. Щось шепотів. Сильна дрож потрясала його тіло.

Перед його внутрішнім зором спалахнули видіння. Місяць на небі, вітер, каштани і Оленка… Оленка з бокалом в руці… Капає кров у вино, іскриться рідина, сяють бездонні очі дівчини…

Вдарив дзвін! Потряс основи буття, і гребля забуття впала!

— Оленко!!! — закричав Микола, і луна прокотилась по парку.

Він похитнувся, почав падати. Марія підхопила його, не втримала. Він впав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривогою звернулася до Марії:

— Що з ним? Що трапилося? Він хворий?

— Ні, ні! — плакала щасливими сльозами Марія. — Він щось згадав! Друзі, треба машину… Допоможіть знайти машину!..

— Я зараз, — скрикнув хлопець, схоплюючись. — Швидку?

— Ні, ні! Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря! Це не страшно. Це чудово!..

Дівчина, не розуміючи, слухала дивне бурмотіння Марії. Хлопець побіг до вулиці. Так він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій визирнув з віконця, сказав:

— Хутчій. А то сюди не дозволяють… Давайте хворого сюди…

Миколу посадили в машину. Обличчя його було осяяне дивним виразом радості і болю. Марія схопила дівчину за руку, благально сказала:

— Я не повинна загубити вас! Я нічого не можу сказати тепер. Потім, потім!.. Але скажіть ваше прізвище. Ваше ім’я…

— Ім’я? — здивувалась дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксана. А прізвище — Кремінь…

— Це ваше дівоче прізвище? — запитала Марія. — Пробачте… Повірте, це дуже важливо. Ви самі потім побачите…

— Не дівоче, — сказала збентежена дівчина. — Дівоче моє — Петрова… А втім, ні… не Петрова… Горенко Оксана Миколаївна… А тепер — Кремінь. Ми недавно одружилися.

— Бажаю вам щастя, хороші люди! Послухайте мене. Я хочу знати, де ви живете? Я хочу бачити вас…

— Ми їдемо. Сьогодні ж їдемо, — вибачливо сказав хлопець. — Недалеко, в село над Дніпром. Ось я напишу вам адресу. Якщо потрібно — ми готові зробити, що треба… Будь ласка…

Машина рушила. Молода пара залишилась в саду, здивована, стривожена.

Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вона зупинилась. Викликала лікаря в номер. Лікар оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього якесь нервове потрясіння. Спокій, спокій, спокій, — сказав він. Все буде гаразд…

Через кілька годин, вночі, Микола опритомнів. Марія з надією очікувала. Дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.

— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика… Срібні акорди радості… Хороше… Радісно… Оленко… Маріє… Де ви? Де ви, подруги мої?..

Марія метнулась до нього, схилилась над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:

— Я все згадав… Згадав, Маріє… Я знаю… Ніч над Дніпром… розстріл… видіння… і ти… Ти врятувала мене. Партизани. Артист. Я — Артист. Бій. І вона…

— Хто вона? — тривожно запитала Марія.

— Оленка. Дружина моя! Її вішали тоді. Пам’ятаєш, її вбив офіцер… Тоді мене охопила пітьма… І все… далі, як сон… Сад, сад… і ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоєю дитиною. А тепер — я прокинувся. Що сталося? Що сталося, Маріє? Мені приснилась Оленка. Я ніби зустрів її на кручі, в саду…

Марія плакала радісно. Вона пестила сиві кучері Миколи і щасливо промовляла:

— Все не так. Не так, друже… Якби ж я знала? Якби знала… Вона не вбита. Не вбита, Миколо!..

— Хто? Хто… не вбитий?..

— Та жінка, що ти кажеш… Оленка… Її, поранену, одправили на Велику землю разом з тобою… Вона лежала поряд… А я не знала…

— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі потьмарились знову.

— Що з тобою, Миколо? — злякалась Марія. — Друже, не треба! Друже, ми знайдемо її! Чуєш… вона повинна бути жива…