Шрифт:
— Прийшов, — прошепотіла вона. — Чого тобі?..
— Оксанко? Чому ти тут? З цим… типом?..
— Ну, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!..
— Бачу! — свистячим шепотом сказав Євген. — Подивіться на себе в дзеркало! Промийте очі, проспіться!
Ниденко розвів руки, він аж задихнувся від образи.
— Ксано, що це за хам? Ввірвався в твою квартиру, ображає! Це що — твоя стара любов?
— Облиште мене! — застогнала Оксана. — Облиште мене всі!
— Оксанко! — рішуче сказав Євген. — Чого ти тут? Тікай звідси! Тікай з цієї тьми!
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси, — гримнув Ниденко, багровіючи. — Чого тобі? Хіба не бачиш, що тебе гонять?
— Оксанко!
— Іди, іди, Євгене, — плакала Оксана. — Я не можу… Не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Та знову той прийшов, — озвався дядя Митя.
— Софіє Гаврилівно! — закричав Ниденко, просунувши голову в двері. — Тут якийсь хуліган, хам пристає до вашої Ксани. Треба його видворити!
— Гоніть його! Гоніть! — зарепетувала мати. — Доки він буде мучити мене?
— Оксанко, — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси, — схопив Ниденко Євгена за руку.
Євген штовхнув його від себе, вирвав руку.
— Забирайся, слизняк!..
— Ах, так! — крикнув Ниденко. Він розмахнувся і вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч нечиста! — люто засичав Євген. Коротким ударом кулака він повалив його на підлогу. Полетіли в різні боки табуретки, склянки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Ах, так! Битися? Я тобі покажу!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Я тобі покажу, на кого руку підіймати! Ти у мене п’ятнадцять одсидиш!
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, застогнала:
— Проклятий виродок! Як ти смієш… хуліганити в моєму домі?..
— Оксанко, — простягав руки до дівчини Євген. — Оксанко, чому ти мовчиш? Це дико! Це страшно. Тікаймо!..
— Куди? — крізь сльози озвалася дівчина. — Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!
— Оксано! — кричала маги. — Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!
Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.
— Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!
— Замовкніть ви, слуги божі! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.
Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине! Ваші документи, — строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро сказав хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…
— Ниденко…
— Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…
— Нічого, нічого, — злорадно заявив Ниденко. — Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..
— Громадянине, — попередив міліціонер, — прошу не виражатись! Прошу за мною…
Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:
— Оксанонько…
Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:
— Євгене…
— Оксано, покайся, — стукнула мати костуром об підлогу.
Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:
— Євгене… вернися… Євгене… Євгене…
А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:
— Покайся! Покайся! Покайся!
КРАСА СЕРЦЯ
Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..
Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…
Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати — любить її дочка чи ні?