Шрифт:
— Знайдемо, — як луна повторив Микола.
Марію потрясали гарячі і холодні потоки незримої енергії. Вона відчувала, що а ці хвилини розв’язується гігантський вузол долі.
— А та дівчина… що ми зустріли… Хто вона? Хто? Ти знаєш, Маріє…
— Я записала, — сказала Марія. — Її звати Оксана. Оксана Миколаївна Горенко…
— А-а-а! — скрикнув торжествуючим голосом Микола, і очі його загорілися синім полум’ям. — Маріє! Це дочка моя! Донька! Маріє!
— Донька? — не вірячи його словам, прошепотіла жінка. — Хіба тебе…
— Горенко… Горенко, — сміявся і плакав Микола, обнімаючи Марію. — А донька Оксана… Так ми її вирішили назвати… з Оленкою… Де вона? Куди нам їхати?..
На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною в придніпрянське село…
ОСТАННЯ ЗАПОНА
У вікно світить місяць. На підлозі пливли срібні тіні. Марево. Все ніби сниться.
Оленка роздяглася, залишилася в сорочці, пірнула під ковдру. Вона дружина Сергія. Сталося. В шухляді столу лежать документи. Папірець. І вона — дружина Сергія.
Вона оточила себе стіною забуття. Не підпускала спогадів. Вона здалася перед лавиною кохання. Вона згодилася… їй вже було несила дивитись, як він знемагає в боротьбі з самим собою. Як він марніє від нерозділеного кохання.
Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене. Серце поховане там, над Дніпром. Хай цьому належить тіло. І дружба…
Тягнеться… Тягнеться час…
Скрипить підлога. Він наближається. Затуляє місячний промінь. Він лягає поряд з нею. І боїться торкнутися. Ніби хлопчик. Ніби юнак, який ще не відчув доторку дівочого тіла.
Оленка мовчала. Не дихала.
Серце завмерло.
Зупинився час.
Він повернувся до неї. Прошепотів:
— Оленко…
Вона мовчала.
Він провів рукою по її плечах. Тремтячі пальці лягли на перса. Вона здригнулася. Напружилася, як тятива лука.
Вдарила блискавиця. Зникли стіни, ліжко, будинок. Зникло все! Шумлять каштани, співає вітер, срібно дзвенить розбита пляшка.
«Якщо зраджу — хай мене покарає клятва крові!» — прозвучав урочистий голос.
Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону байдужості. Оголила серце!
Рідні очі наблизились, заглянули в душу. Кликали… Звали…
— Ні! — закричала Оленка. — Ні!
— Оленко… Що ти? Оленко? Що з тобою?
— Ні! Не хочу!
Вона відкинула ковдру, скочила на підлогу. Миттю накинула сукню і кинулася надвір.
— Оленко, вернись!
Сергій вибіг за нею, кликав приглушеним, розпачливим голосом:
— Оленко-о! Оленко-о-о!
Вона бігла до Дніпра. Бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віття верболозів, акацій. Добігла до Езопа, задихаючись, обняла його. Плакала бурхливо, обливаючи сльозами кору столітнього в’яза.
— Що мені діяти, друже? Я не можу… Не можу! Краще вмерти! Вмерти, Езопе. Порадь мені, любий мій. Скажи хоч слово!..
Смерті нема, скрипіло дерево. Розвійте хмари душі. Відкиньте примари.
— Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?
Рідне серце — стежка твоя, заспокоював Езоп. Рідне серце…
Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла:
— Я божеволію… Так не можна. Не можна…
Сергій найшов її опівночі біля в’яза — холодну, задубілу.
Обігрівав подихом своїм руки, плакав скупими чоловічими сльозами.
— Оленко… Що ти робиш зі мною? З собою? Оленко, серце моє… Що ж нам діяти?..
— Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий… Він живий… Я не можу…
— Оленко… Ми ж маємо розум… Треба жити в реальному світі…
— Сергійку… Поїдемо до нього… на могилу… Попрощаємось… Я хочу ще раз… переконатись… а потім… я твоя… Я забуду…
Сергій вів її додому, кутаючи в плащ. Мовчав. Мовчали дерева. Мовчало небо. Мовчав тривожний світанок, загораючись над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до океану. Він щось знав… передчував… обіцяв…
ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ