20.10.1978 р.

ЛЮБЛЮ БУЗОК І БУЗИНУ

Люблю бузок і бузину,

І чарівну гнучку калину,

Яка не скаже ту бузу

Що може вам сказать – дружина.

20.6.1976 р.

ТОВКУЧКА

– Ви чому оце, дівчата,

Робите товкучку?

– Бо це учимо вітатись

Ми свою Сердючку.

– А хіба вона не вміє? –

Запитав я Іру.

– Запишалась, бо сьогодні

Стала бригадиром.

– А в нас так,– всі засміялись,–

Як піднімуть в «званні»,

То чомусь стають відразу,

Всі, мов – ненормальні.

5.11.1976 р.

ОЙ, У ПОЛІ!

Ой, щоб мав я ту дівчину

З карими очами,

Я б її кохав до віку

І не спав ночами.

Ой, якби ж мені ту жінку,

Що йде по алеї,

Я б всю ніч,

Ось слово честі! –

І не злазив з неї.

Вона б мене не сварила,

А всю б ніч любила,

І зі мною по гайочку

Кожен день ходила.

Ой, у полі, де тополя

Горнеться до дуба,

Ой, як хочеться з тобою

Покохатись, люба.

6.9.2011 р.

ДЕ Ж ВИ БУЛИ?

– Де ж ви були тоді, красуні,

Коли не знав, що з ним… робить?

Коли ще міг я Валю й Дуню,

Й хто скільки скаже – повторить.

19.10.2011 р.

ВЕСЕЛОМУ ФІЛОСОФУ

Який Хома – такі і діти,

І в цьому, брате, не вагайсь,

І будуть всі вони радіти

Так як і ти колись, згадай.

Кожен живе, як того вартий,

Чиє б дитя то не було,

Та тим, хто не сприймає жарти,

В житті найменше повезло.

Отож, чи варт когось повчати?

Краще про свій час пригадай,

Як не приходив ти до хати,

І десь тікав від жінки в гай.

Отож, як йде невістка з іншим,

І син додому не спішить,

Значить хтось кращі пише вірші,

Й чи варто в цьому їх винить?

Отак було, отак і буде,

І жити їм не заважай,

Й тебе за це судить не будуть,

Й собі ти нерви не мотай.

Судить і я тебе не стану,

Бо в мене прав на це нема,

Та якщо син твій кине Таню,

То це, пробач, твоя вина.

Ну хай він жінку цю покине,

А певен? – кращу він знайде,

Яка чуть менше буде пити,

Ніж та, з якою син живе?

Буває ж так, гляди, спіткнулась,

А хто із нас не спотикавсь?

Отож, чи варт судить їх тому,

Хто сам усе життя прошлявсь?

Ти сам на себе подивись,

А потім вже й судить берись.

28.12.2011 р.

ЩОБ НЕ СТАРІТЬ

У книгах люди не старіють,

Якщо вони живуть і діють.

7.10.2011 р.

ДУДОЧКИ І ШПИЛЬКИ

Я жить хотів, як справжні люди,

Тому і думав про той час,

Коли прийду колись до клуба,

Й, нарешті, там зустріну вас.

О, як набридли фіндиклюшки,

Які не можуть без гулянь,

Де кожна з них – весела шлюшка,

Й не потребує умовлянь.

Що ходять на високих шпильках,

В спідничках, аж по саме ось,

Щоб кожен міг красу ту штрикнуть,

Як припече комусь авось.

Коли дивлюсь на їхні рожі,

То бачу просто – пустоту,

І ніжки, мов із огорожі,

Що схожі на царівну ту.

Їм би фокстроти, твісти вили,

Й як више ноги задирать.

І не лякали їх бацили

Що світ не знав – куди дівать.

Я міг би теж, як ті, кривлятись,

Та честь дана, щоб берегти,

Отож і вирішив податись,

Як можна далі від ганьби.

Ну хто б із нас не міг стрибати,

Або співати, як цвіркун?

Але ж пора і міру знати,

Щоб не казали ви – дикун.

А от попробуй польку збуцать,

Або відбуцать гопака,

Це вам не курочку пощупать,

Що вам підставила задка.

І хоч у нас дівчат немало,