Шрифт:
Одарка наблизилась до столу.
– Чи ти вмієш танцювати?
– спитав її Прушинський.- От я люблю, як дівчата й молодиці танцюють. Ану, Одарко, потанцюй, а я подивлюсь.
– А з ким же я буду танцювати? Хіба з вами,- сказала Одарка.
– А з Яриною. Ярино, Олено! Чого це ви ходите по хаті без роботи? Ану, до танців,- гукнув Прушинський.
– Якби по чарці, а після чарки музики, то я хоч би й зараз танцювала,- сказала Одарка, котру вже брала охота до веселої розваги.
– Потривай, ось я вип’ю чай, то я тобі й заграю, аби тільки танцювала,- сказав Хшановський.
– Не бійсь, якби з хлопцями, то так би гацали козачка, що аж хата трусилася б! Одарко! Чи ти любиш хлопців?
– спитав Прушинський.
– А чом же? Аби тільки були гарні,- сказала Одарка.
– А яких ти більше любиш, чи чорнявих, чи білявих?
– спитав Прушинський.
– Чорнявих, таких, як ви,- сміливо сказала Одарка.
– Он як!
– крикнув Прушинський і вхопив Одарку за руку.
Одарка засміялась і заверещала.
– Ой лишечко! Ще й намисто на мені порвете. Гетьте, йдіть собі до паннів,- заверещала Одарка.
Прушинський вхопив Одарку за руки й здушив з усієї сили. Одарка закричала на всю хату.
– Їй же богу, оця компанія подобається мені більш, ніж компанія наших, дуже вже звичайних, аж пісних паннів; там все на пундиках та на цукерках, а тут схочеш - вщипнеш, як тобі уподобно,- сказав Прушинський й з тими словами вщипнув Василину за руку.
– Я цього не люблю! Нехай мене той займає, хто кохання в серці має,- сказала сердито Василина.
– Але ти сердита, як я бачу,- сказав Прушинський.
Василина надула губи, крутнулась назад і пішла в куток. За нею слідком погнались чотири пари паничівських очей. Василина повернулась назад, перейшла залу од кутка до кутка помаленьку, як походжають по горницях панни, й перейшла з такою грацією, з такою повагою до себе, якій позавидували б панни.
– Пане Ястшембський! Розворуши як-небудь Василину, щоб вона потанцювала,- просив Хшановський.
– Треба дати молодицям по чарці, щоб у їх трохи заморочилась голова,- сказав Ястшембський і звелів Ярині подати пляшку з горілкою й другу з вишнівкою.
– Ану, молодиці, по чарці, може, будете веселіші!
– гукнув Ястшембський.
– Я до того торгу й пішки,- обізвалась Одарка.
– Напиймося хоча тут, бо на тім світі не дадуть,- затягла й собі Ярина.
Передніше випили по чарці паничі й закусили, а за паничами ковтнули по чарці молодиці. Ястшембський налив Василині вишнівки. Василина запишалась, закопилила губи й випила півчарки, втираючи губи хусткою. Чарка пішла за чаркою. В кінець усього Василина хильнула повну чарку горілки до самого дна.
Мошицький сів за фортеп’ян й заграв козачка.
Старий фортеп’ян зашипів, заклацав поодбиваними клавішами, як вовк зубами, але все-таки Мошицький виволік з його мелодію до танців. Одарка не втерпіла й пішла дріботіти козачка. Проти неї стала Ярина. Скінчила дрібушки Одарка, а проти неї, неначе посипала дрібним горохом, Ярина. Одарку взяла зависність. Вона взялась у боки, підвела голову угору, підняла лице до стелі й вдарила тропака так дрібно, що аж склянки на столі задзвеніли. Вона тричі перекрутилась сама, вхопила Ярину за плечі й з нею ще тричі перекрутилась.
– Василино! Та йди-бо! Чого це ти соромишся!
– гукнула Одарка до Василини й потягла її за руку.
Василині давно вже хотілось танцювати, та вона сама якось не сміла виступити перед паничами. Тепер вона не втерпіла. В неї закрутилась голова. Музики, дим од тютюну, паничівські очі й брови - все вдарило разом по її нервах, неначе смичок по натягнутих струнах. Вона взялась пальцями за червоний хвартушок, трошки підняла його й пішла в танець. Червоні чоботи неначе літали по помості, не черкались об землю. Дрібно миготіли ноги, зливаючись в червоний світ блискучими іскряними скалками. Рівно перейшла Василина залу дрібушками. Тонкий стан не зігнувся ні на одну кришку. Плечі неначе пливли тихо. Василина держала голову гордо угору й разом з тим пишалась, спустивши очі додолу. Вінок з червоних та жовтих рож на голові не поворушився ні одним листочком. Вінок з золотих квіток, перемішаних з сріблом, чудово блищав на чорних косах над самим чистим блискучим високим лобом і кидав золотий світ на високі чорні брови, на чудові щоки. Василина розгорілась. Одступаючи назад від Одарки, вона блиснула очима, неначе посипала по хаті іскрами. Золоті квітки на голові затрусились. З них неначе закрапала золота роса на лице, на гарячі щоки. Василина легенько нагнула голову, швидко підвела її, ще раз блиснула очима й почала перекручуватись. Ціла хмара довгих стрічок посипалась з спини на плечі, на груди, на руки. Здавалось, ніби вона заплуталась у легенькій хмарі з широких стрічок і ніяк не могла з них виплутатись. Широкі стрічки, як павутиння, обсипали її лице, обкручувались кругом тонкої шиї, падали на намисто, на дукачі й знов злітали, як метелики, й сідали на голові, хапались за плечі, липли до стану, обкручувались кругом рук червоними, зеленими гадюками. Василина вся палала. Її щоки горіли. Серед хмар густого диму вона здавалась чимсь кращим, ніж проста дівчина. Здавалось, вона літала десь високо у синіх хмарах, вилася на повітрі у небі, а легкий вітер грався її стрічками та квітками...
Ястшембського розібрало. Він не втерпів, схопився з канапи й побіг до Василини, пританцьовуючи на ході зовсім по-парубоцькому, щоб вхопити її й пригорнути до себе... Щось рипнуло сінешніми дверми й вкотилось у прихожу, як копиця; за першою копицею всунулась в двері друга копиця. Обидві постаті були й справді схожі на копиці сіна вночі серед степу, зверху притрушені снігом. Вони стояли, як неживі, й повитріщали очі в двері, одчинені в залу...
То були дві тітки пана Ястшембського, старі панни. Старша звалась Ядвіга, а менша Юзефа. Ядвізі стукнуло сорок п’ять років, а Юзефі минуло тридцять. Вони зібрались їхати в Богуслав до костьолу, думали заїхати туди завидна й переночувать у своєї приятельки, але їх захопила в дорозі завірюха. Дорогу зовсім замело. Погонич збився з шляху, довго блукав по чистому полі, насилу знайшов шлях, і панни завернули на ніч до свого небожа в Журавку.