– І пан Прушинський тут!
– закричали дзвінкими, але не дуже тонкими, горловими голосами старі панни,- Дуже раді, дуже раді, що побачились з вами так несподівано...

Обидві панни дуже любили Прушинського, вже дохо-джалого панича, але гарного, здорового й веселого. Кож­на з них мала надію вийти за його заміж.

– Я неначе знав, що ви сьогодні заїдете до небожа!
– сказав пан Прушинський.- Мені неначе янгол з неба говорив сьогодні цілий ранок: «Запрягай коні, Пруши­нський! Запрягай коні та їдь у Журавку». От я взяв та й приїхав. І не помилився.

Обидві панни ласкаво осміхнулись.

Паничі вчотирьох насилу порозвірчували старих коке­ток. Вони були позавірчувані в шуби, в бурнуси, в кохти, в товсті хустки та хусточки, як єгипетські мумії. Паничі накидали цілу купу одежі, неначе в хаті роздяглось двад­цять чоловіка мужиків. Панни порозв’язували білі хустки з лобів, потім порозв’язували здорові теплі хустки, потім менші чорні хустки і знов на їх лобах забіліли білі хусточ­ки, а на шиях теплі та мохнаті боа. Ястшембський насилу постягав з їх оксамитові на лисах чоботи, а в тих чоботях були ще теплі черевики.

Незабаром одчинились двері, й погонич, обсипаний снігом, з відлогою на голові, насилу вліз, у двері з цілим оберемком скриньок, коробок, круглих, і довгих, і ку­ценьких. Панни почали розглядати коробки, лічити їх і не долічились двох паперових коробочок з рукавичками та стрічками.

– Кіндрате! Ти не все позабирав з санок; ще нема ота­кеньких двох маленьких коробочок: одна маленька, а друга малесенька!

– їй-богу, нема! Я всі санки витрусив,- обізвався Кі­ндрат, котрому ці коробки, як і самі лихі панни, кілком стриміли у душі.

– Не видумуй та йди пошукай. Може, де витрусив у сніг,- сказали панни.- Стасю! Піди, серце, та пошукай тих скриньок, бо з цими дурними наймитами тільки лиха наберешся.

Бідний Стась вискочив у однім сюртуці надвір. Метелиця вила, як собака. Сніг трусився з стріхи, наче су­хий пісок. Стась з Кіндратом перегребли ввесь сніг кругом санок і не знайшли тих скриньок. Винесли з пекарні кочерги та ліхтарі, знов перегребли кочергами су­хий сніг й таки знайшли білі коробочки. Стась трусився, як у пропасниці. Старі тітки подякували йому.

Тим часом паничі никали по залі в хмарах з тютю­нового диму, а молодиці притаїлись у паничевому кабінеті й не знали, як звідтіль вискочити. Прушинський вскочив у темний кабінет, так що його не примітили пан­ни, й почав зумисне виганяти молодиць та щипати їх. Мо­лодиці бігали по темній кімнаті, неначе у піжмурки грали, а далі Одарка не видержала та й кинулась про­товпом через залу й прихожу; за нею побігла Ярина, а далі Олена, а за Оленою - Василина. Всі були прибрані по-празниковому, а Василина аж сяла квітками та стрічками. Старі панни повитріщали на їх очі.

– Та й багато ж ти, серце Стасю, держиш наймичок,- сказала старша, панна Ядвіґа.

– Та ще й гарних! У тебе, серце Стасюню, не погані наймички, а ця дівчина, то просто на диво красуня,- обізвалась Юзефа, поглядаючи на паничів.

– Аж чотири!
– неначе про себе сказала Ядвіга.

– Бо й кавалерів чотири,- якось проти волі вихопилась Юзефа й почервоніла до самих русих кіс.

– Дівчино! Вернися, лишень, сюди!
– гукнула Ядвіга на Василину.

Василина вернулась з-за порога.

– Розклади зараз, таки зараз, вогонь та постав до во­гню залізка, та вигладь нам сукні, а молодиці нехай скидають свої убори та заходжуються коло печі: треба зготувати гостям вечерю та...

– Нехай вам гладить сукні, хто схоче, а я не буду,- одрубала Василина.

Панни й Ястшембський повитріщали на Василину очі.

– Чом же ти не будеш гладить?
– спитала Юзефа.

– Нехай Одарка чи Ярина вам гладять, а я вам не наймичка,- сказала Василина й зблідла на лиці.

Вона щиро любила Ястшембського, знала, що Ястше­мбський любить її, і вона вважала себе чимось вищим од простої наймички. Грубий тон старої панни обидив її.

– Не видумуй не знати чого! Скидай оті золоті квітки та стрічки та заходжуйся коло печі. Ти наймичка,- так і знай свою службу. Годі тобі танцювати в покоях під фортеп’ян,- сказала із злістю стара панна, завидуючи красі простої мужички.

– Не ви, пані, купували мені ці золоті квітки та стрічки, не для вас я їх і скину,- сказала Василина, стоячи коло порога.

Ястшембський закипів, як окріп. Юзефа од злості веретенилась. І в тітки, й у небожа піднялась бурею шля­хетська гордість. Ястшембський насилу вдержався, щоб не вдарити Василину по щоці.