Шрифт:
Ястшембський звелів наймитові Микиті заперти браму й нікого не пускать у двір; але Микита зрозумів так його слова, щоб не пускати тільки чужих. Він давно знав паничєвих тіток і був ладен одперти перед ними панські комори й льохи, не тільки ворота. Санки тихенько всунулись у двір.
А дикий бал саме розгорівся. Василина причарувала всіх танцями. Всі паничі стояли й роти пороззявляли. Василина крутилась по хаті з Одаркою, побравшись навхрест руками, то знов розходилась, з нею й тихо переходила залу дрібушками.
Ястшембський затупотів закаблуками слідком за Васи-линою. Тоненький Хшановський й собі розохотився й став пританцьовувать, стоячи серед хати. Дим стояв у залі, хоч сокиру вішай. Ясний світ лився од свічок й світив на балет.
Ядвіга й Юзефа ввійшли в прихожу, заглянули в залу і ніяк не могли розібрати, що то воно діється в залі в небожа. Вони вгляділи серед зали Василину, як паву, вбрану в стрічки та квітки; вгляділи Одарку, Ярину й Олену. Всі чотири танцювали по залі та крутились. Обом паннам здалося, що Ястшембського нема дома, що слуги поналазили у покої й танцюють з погоничами. Коли зирк! Проти Василини виступає Ястшембський і тупотить закаблуками, а там далі виплила з туману пишна постать Прушинського, а коло стола танцює тоненькими козиними ніжками пан Хшановський...
Тітки пороззявляли роти. Вони полякались. В них розум був такий темний, як і в сільських бабів. Їм здалось, що по степу водила їх нечиста сила й завела до себе на бал у якісь нетрі; здалось, що то танцюють не дівчата, не молодиці, не паничі, а чорти, поперекидавшись людьми. В Ядвіги й в Юзефи похололо в душі. Вони думали, що дідьки прискочать до них, потягнуть у танець, що вони будуть танцювати до світу, а як тільки півні заспівають,- і покої, і світло, і люди щезнуть, і вони зостануться у болоті серед лісу.
– Пресвята діво Маріє!
– промовила Ядвіга й перехрестилась.
– Во ім’я отця й сина й святого духа! На віки віков, амінь,- перехрестилась Юзефа.
А покої й люди не щезали. Василина пливла по залі, як хмара серед неба, обзолочена світом сонця, Одарка крутилась з Яриною, побравшись за плечі руками, а за фортеп’яном сидів пан Мошицький і грав: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде!»
Ядвіга здалека дивилась через двері, а далі насмілилась, підступила ближче й заглянула через поріг, висунувши в залу закутану голову.
Перший вглядів її Мошицький. Він сидів за фортеп’яном якраз проти дверей, вглядів якусь чорну копицю, зверху перев’язану білим перевеслом, крикнув і перестав грати.
Всі перестали танцювати й обернулись до дверей. В дверях стояло щось широке й чорне, за ним щось друге, ще ширше й чорніше. Обидві постаті були дуже схожі на черниць у широких мантіях та клобуках.
– Який чорт впустив оцих черниць!
– крикнув з злістю Ястшембський.- Чого вам тут треба! Хазяїна нема дома. Заїжджайте собі на ніч до попа або у шинок.
Ястшембський думав, що то вшелепались черниці, що збирають на монастир.
– Стасю, що це таке!
– гукнула Ядвіга.
– Стасю, що це у тебе за бал!
– крикнула Юзефа.
Якби з ями встали батько й мати Ястшембського і прийшли до його в гості, він не злякався б так, як злякався своїх тіток. В його затрусились ноги й руки. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід, хотів щось говорити,- язик не повертався в роті-, хотів рушити з місця, ноги не слухали його. Він стояв, як стовп, й дивився на дві чорні постаті з білими перевеслами на лобах.
– Ой, гвалт! Приїхали Ястшембського тітки,- запищав Хшановський до Прушинського і торкнув його ліктем.
– Чи не прокляті тобі відьми! Й присурганились, неначе їм зумисне хто дав знати за наш бал,- сказав з злістю Прушинський.
Молодиці вгляділи тіток і зараз їх впізнали. Вони всі з переляку кинулись назад у двері й поховались у Ястшембського, кабінеті. Василина постояла, постояла, подивилась на старих паннів й собі вскочила у кабінет, ще й двері причинила. Кабінет був за залою. З його не можна було вийти до пекарні інакше як через залу.
Ястшембський опам’ятався, вхопив зі стола свічку й побіг у прихожу. Його міна була солодка й ласкава, а в душі він кляв тіток на всі заставки.
– Добрий вечір, мої кохані тітки! Ото спасибі вам, що ви заїхали до мене, а в мене гості, мої кохані, мої милі!
– говорив Ястшембський, цмокаючи по кілька раз у руки тіток.
«А бодай вас був вовк поїв у лісі. Й притеребились прокляті відьми! Ще оце почнуть читати мені нотації»,- думав Ястшембський, говорячи тіткам компліменти.
Другі паничі кинулись і собі у прихожу й почали розпаковувати паннів.