Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястше­мбського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

– Чого ти так товчешся?
– сказав Ястшембський весело з другої кімнати.

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзеньк­нула й луснула під її руками.

– Що це з тобою сьогодні, Василино?
– крикнув Ястше­мбський, виглянувши у двері з - стаканом чаю у руках.

– Те, що було і вчора,- сказала сердито Василина.

– Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю!
– сказав Ястшембський.

– Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на пишні брови Василини, й жаль заворуши­вся у його в душі. «Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!» - подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

«Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпро­щатись,- подумав Ястшембський, дивлячись Василині у ві­чі.- Але... не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі».

– Ну, не сердься, Василино,- сказав Ястшембський взя­вши її за щоки пальцями,- хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

– Мабуть, недурно ви їздили вчора до тіток,- промови­ла Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала сто­гнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі... В неї не ставало духу...

– Василино! Дурна дівчино! Чого це ти розревлась? Чи тобі не сором?
– сказав Ястшембський, взявши її за стан руками.

Василина крутнула станом та плечима й випручалась з рук Ястшембського.

– Не зачіпайте, мене!
– крикнула Василина не своїм го­лосом.

– Ну, не плач же! Я тобі справлю новий керсет, куплю нові червоні чоботи, намисто,- почав Ястшембський.

– Не хочу я вашого нічого. Ось на мені ваше намисто. Не буду я його носити,- крикнула Василина й рвонула рукою намисто. Два разки розірвались, і намисто по-роснуло на поміст.

Ястшембський оступився назад й тільки дивився на Василину. Він трошки злякався: боявся, щоб Василина ко­ли-небудь не наробила скандалу...

– Не треба мені ваших керсетів, ваших стрічок!
– крик­нула Василина якимсь сухим голосом, і з тими словами зі­рвала з голови стрічку й кинула її під ноги Ястше­мбському.

Ястшембський засміявся й перейшов на жарти.

– Ну, не плач! Мати привезе калач, медом помаже, тобі покаже, а мені оддасть,- почав жартувати Ястшембський, як з малою дитиною.

Василина не плакала, а стогнала, піднявши вгору лице й обпершись об стіну. Ястшембський дивився на неї, а далі пішов у кімнату й причинив двері.

У залі стало тихо. Василина стояла й хлипала. Вона трохи опам’яталась у тиші й почала розглядати горницю, мебіль, фортеп’ян, дзеркала. Все приймало перед нею якийсь фантастичний вид. Фортеп’ян здавався для неї якимсь звіром, на чотирьох коротких ногах, стільці здавались сухими людськими кістками; важка софа нена­че була схожа на домовину, а з здорових дзеркал неначе виглядали на неї якісь страшні упирі. Темний, хмарний зимній день насилу світив білим туманом. Страшні дива в здорових дзеркалах стали для неї ще страшнішими. Вона глянула на те дзеркало, де вперше побачила себе всю в квітках та стрічках, і для неї здалося, що вона бачить себе у тому дзеркалі блідою, жовтою на виду, старчихою.

А довгий широкий маятник коло стінного годинника тихо стукав серед страшної тиші. Василині здалося, що її поклали в домовину, спустили у яму й засипають землею. Грудки землі стукотять об домовину та все засипають її живою.

– Чи переплакала вже?
– спитав Ястшембський, ви­глядаючи з кабінету.
– Йди собі в пекарню до роботи. Ти знаєш, що мені треба ж колись оженитись.

– Навіщо ж ви мене дурили? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала!
– сказала Василина тоном зовсім не ди­тячим.

– Отак пак! Дурив! Ще вигадай що!
– сказав Ястше­мбський, насвистуючи на всю хату пісеньку.

Настала весна. Розкішно зацвіли журавські садки. Ліс зазеленів. Соловейки защебетали. Василина згадала свою пишну Комарівку, свій садок, свою матір.

«Боже мій! Як же я вернусь до батька? Як же я вернуся у своє село? Що скаже мати? Що скажуть люди?» - думала Василина, слухаючи у садку соловейків.

А Ястшембський сливе кожного вечора катав на чу­довому коні до панни Броніслави. Василина знала, куди він їздить, проводила коня очима через греблю, доки він не пірнав у зелених садках.