Аргант. Все це дуже добре. Але я все-таки не можу примиритися з отим свавільним одруженням!.. Адже ж воно зруйнувало всі наші плани… Я оце зараз радився з адвокатом про те, як би розірвати той шлюб…

Скапен. Ой пане, якщо ви тільки мені вірите, тут треба якось інакше полагодити справу. Ви ж знаєте, що таке наші судові процеси! В таке болото влізете, що й з головою заховаєтесь!

Аргант. Ти маєш рацію, я це й сам добре бачу… Але який же інший шлях?

Скапен. Мені здається, що я його знайшов. Я співчуваю вашому горю і добре-таки розкинув розумом, як би полагодити цю справу. Серце мені болить, коли я бачу, як діти засмучують своїх шановних батьків, а до вас, пане, я завжди почував особливу симпатію.

Аргант. Я тобі дуже вдячний.

Скапен. Так оце знайшов я брата тієї дівчини, з якою ваш син одружився. Той брат такий хоробрий, ну головоріз, та й годі! Він тільки про бійки й говорить… Вбити людину — для нього все одно що кухлик винця вихилити! Повів я з ним розмову про шлюб його сестрички і пояснив йому, як легко вам розірвати цей шлюб, посилаючись і на насильство, що його заподіяло вашому синові, і на батьківське право, ну й на підтримку, що ви. Її знайдете в самого правосуддя, яке візьме до уваги і ваше право, і ваші гроші, і ваші зв’язки… Кінець кінцем я його так обкрутив, що коли запропонував йому покінчити справу мировою за деяку суму, то він зовсім згодився розірвати цей шлюб, якщо тільки ви дасте йому грошей.

Аргант. А скільки ж йому треба?

Скапен. О! Він спочатку заправив страшенно багато.

Аргант. А скільки?

Скапен. Та наче з глузду з’їхав!

Аргант. А все ж таки?

Скапен. Менш як за п’ять або шість сотень пістолів він і говорити не схотів.

Аргант. Щоб йому п’ять або шість сотень лихоманок, по чотири дні кожна!.. Що, він глузує з людей, чи що?!

Скапен. Я йому казав те ж саме. Звичайно, я й на думці не мав погоджуватись і сказав йому, що він даремно вважає вас за такого простака, щоб ото злупити з вас п’ять або шість сотень пістолів. Нарешті після довгих балачок ми ось на чому порішили. «Зараз я маю їхати до армії, — сказав він мені, — маю справити собі одежу, а для цього потрібні гроші, і хоч-не-хоч я згоджуюсь на те, що мені пропонують. Мені треба доброго коня до війська, а менш як за шістдесят пістолів не купиш пристойного коня».

Аргант. Ну що ж! Я йому дам тих шістдесят пістолів.

Скапен. Треба збрую й пістолети, а на це теж не менш як пістолів із двадцять піде.

Аргант. Двадцять пістолів та шістдесят — це вісімдесят пістолів…

Скапен. Атож….

Аргант. То багато. Ну, та вже нічого. Я й на це згоден.

Скапен. Йому ще й для слуги кінь потрібний, за нього доведеться пістолів із тридцять дати.

Аргант. Як, сто чортів! Хай ходить пішки! Нічого йому не дам.

Скапен. Пане…

Аргант. Ні. Ото нахаба!

Скапен. Ви хочете, щоб його слуга ходив пішки?

Аргант. Нехай ходить, як йому до вподоби, разом із своїм хазяїном.

Скапен. Боже мій, пане, чи варт балакати за таку дрібницю?.. Я вас прошу, не доводьте справу до процесу. Віддайте краще все, тільки не зв’язуйтеся з правосуддям.

Аргант. Гаразд! Нехай так! Я дам йому ще тридцять пістолів.

Скапен. Ще, каже, йому в’ючний мул потрібний, щоб…

Аргант. О! Нехай він іде під три чорти разом із своїм мулом! То вже занадто! Я краще подамся до суду.

Скапен. Бога ради! Пане…

Аргант. Ні, не дам більше нічого.

Скапен. Але ж маленьке муленятко, пане…

Аргант. Я йому навіть осла не дам.

Скапен. Але ж поміркуйте…

Аргант. Ні, я вже краще позиватимусь.

Скапен. Ех, пане, ну навіщо ви це кажете? Погляньте-но, що робиться по судах! Скільки там апеляцій, юридичних інстанцій та різних неприємних процедур! Скільки там лютих звірів, що триматимуть вас у пазурах: пристави, повірені, адвокати, секретарі, їхні помічники, доповідачі та судді зі своїми писарчуками! Адже ж ні один з них не спиниться перед тим, щоб за якого-небудь злиденного хабара провалити найвірнішу в світі справу. Пристав підсуне фальшивого протоколи, і вас засудять так, що ви й незчуєтесь. Повірений порозуміється з ворожою стороною і продасть вас за чисті грошенята. Вашого адвоката підкуплять, і він не прийде на суд, коли розглядатимуть вашу справу, а хоч і прийде, то тільки набалакає дурниць, що не мають ніякого відношення до справи. Якийсь там урядовець надряпає заочне обвинувачення проти вас та й прочитає вам обвинувальний присуд. Писар доповідача приховає важливі для вас документи, а іноді й сам доповідач промовчить про них — наче їх і не бачив. Коли ж вам якимсь чудом і пощастило б усунути всі ті перешкоди, то й тоді, на диво вам, раптом виявиться, що суддів устигли намовити проти вас або їхні власні коханки, або ж такі собі особи святі та божі. Ех!.. Пане, якщо тільки маєте змогу — тікайте від того пекла. Почати процес — це однаково що засудити себе живцем на вічні муки! Я, тільки-но подумаю про судовий процес, так би й тікав світ за очі!