Дробаха згідливо кивав, слухаючи цей дещо завеликий монолог Лоденка — директор висловлювався спокійно і упевнено, без найменшого фальшу, і це підтверджувало особисту Дробахову думку, що навряд чи Юрій Лукич має якесь відношення до вибуху. Проте, дослухавши Лоденка, все ж запитав, уважно спостерігаючи за виразом обличчя співбесідника:

— Ніщо стороннє не могло потрапити до валіз вашої дружини?

— Звідки?

— Людмила Романівна повідомила, що ви разом упаковували їх. Точніше, ви самі.

— Невже? — щиро здивувався Лоденок. — Невже ви встигли побалакати з Людою? Як?

— Справа не така вже й проста, як вам видається.

— Люда казала: аварія, і я не надав значення…

— Вибух! — пояснив Дробаха, втупившись у Лоденка. — У одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, стався вибух…

— О-о! — нарешті до Юрія Лукича дійшло, чому цією справою займається слідчий такого рангу. — І ви шукаєте?..

— Мені треба встановити, чи не потрапило щось стороннє до валіз Людмили Романівни?

— Тобто бомба?

— Називайте це як хочете.

Юрій Лукич подумав, що цей слідчий, певно, має підстави підозрювати і його. Яке безглуздя!.. І все ж факт залишається фактом…

Лоденок усміхнувся вдавано, розуміючи, що саме ця вдаваність може зміцнити підозри, однак якісь розгубленість і сум’яття опанували ним: запитав, сам відчуваючи фальш у своєму тоні:

— І ви вважаєте, що бомбу підклав я? У валізу власній дружині?

— Ні, ні… Просто з’ясовуємо, чи не побували валізи в чужих руках.

— Ні! — Юрій Лукич одразу заспокоївся. — Я сам замкнув валізи й потім особисто здав їх у багаж.

— Був певен в цьому, — підвівся Дробаха.

Лоденок провів слідчого до дверей, зачинив їх і постояв трохи, аналізуючи швидкоплинну бесіду. Чесно кажучи, він би одразу й забув про неї, якби не призначене на вечір побачення. З усіх інших боків його позиції були бездоганними, зрештою, і вечеря в ресторані з вродливою дівчиною ще ні про що не говорить, та є в усьому цьому щось негарне, якийсь ризик для нього.

Лоденок подумав, що в принципі йому слід відкласти зустріч з Оксаною, ситуація, мабуть, вимагала цього, але як це зробити? Де знайти її?

Не з’явитись на побачення — дівчина може образитись, либонь, звикла, що хлопці впадають біля неї — молоді, енергійні, вродливі, а йому, як відомо, за сорок…

Правда, не всі з її залицяльників директори комбінатів, подумав не без самовдоволення, та не мав абсолютної певності в цій перевазі й вирішив ризикнути.

До того ж ризик мінімальний. Він візьме таксі й повезе Оксану до “Наталки” — є така богом забута корчма на Бориспільському шосе. Повна гарантія, що там їх ніхто не побачить.

В Юрія Лукича одразу поліпшився настрій і він поїхав додому спаковувати Людмилині сукні.

7. — Ні, я не хочу й не піду! — заявив Іван Петрович і розлігся на дивані.

Варвара зупинилася посеред кімнати, здивовано дивлячись на чоловіка. Уперше почула від нього подібне, до того ж мовлене з такою категоричністю. Вона вже встигла відвести дочку до дитячого садка й попросила Івана збігати по молоко, хліб і сосиски: вже дев’ята година, а він розгулює по квартирі в самих трусах і неголений.

І раптом таке…

Іван простягнувся на дивані у вітальні, підмостивши під нечесану голову придбану в салоні художнього фонду вишиту подушку, поклав ноги на диванну м’яку спинку, не скинувши капців — худі ноги, вкриті рудуватим волоссям, одна туфля сповзла з ноги просто на диванний велюр, і Варвара сплеснула руками від обурення.

— Чого розлігся! — вигукнула. — На дивані з брудними ногами! — Гадала, що чоловік одразу скочить, ну, хоча б скине огидні рвані капці, проте Іван аж ніяк не зреагував на її обурення, навпаки, відвернувся, даючи зрозуміти, що йому глибоко байдужі і її гнів, і її накази.

— Ти чув? — здивовано знизала плечима Варвара. — У домі нема хліба й молока.

Іван повернувся до неї і, дивлячись чистими очима, запитав байдуже:

— Ну й що?

— Сходи до гастроному.

— І не подумаю.

Так, це було вперше — уперше за все їхнє шестирічне подружнє життя Іван відмовив у чомусь Варварі, і це настільки збентежило її, що не змогла навіть пристойно відповісти. Стояла посеред вітальні й кліпала очима, нарешті не знайшла нічого кращого, ніж запитати: