— Ти що, захворів?

— Ні, — одповів і посміхнувся, як видалося Варварі, нахабно. — Ти ж знаєш, я здоровий.

— То чому ж?..

— Не хочу.

— Але ж треба.

— Іди сама.

— А хто прибиратиме квартиру?

— Повернешся з гастроному й прибереш.

— А ти?

— У мене відгули, і я відпочиваю.

— Але ж і я у відпустці й також потребую відпочинку.

— То відпочивай.

— А що їстимемо?

— Якось переб’ємось.

— А як дитина без молока?

Іван засовався на дивані й відступив, як видалося Варварі, дуже неохоче.

— По молоко я потім мотнуся.

— Можуть розібрати.

— Проживе дитина день і без молока.

Варвара розгублено розвела руками: ну, що можна відповісти на це? Присунула до дивана стілець з високою спинкою, сіла біля чоловіка й запитала лагідно:

— Що з тобою, Ваню?

— Нічого.

— Мені здалося, ти чимось невдоволений?

— Зараз — ні.

— Як тебе зрозуміти?

— А от так і розумій: лежу на імпортному дивані, під торшером за двісті ре, дивлюсь на “стінку” з кришталем і плювати хотів на все.

— Побачила б мама!

— О-о! — нараз підскочив з дивана Іван. — Нарешті сказала, що думаєш. А я за одним разом і на твою мамочку плювати хотів. З її кришталем та диваном.

— Ти що? — жахнулася Варвара. — Що мелеш?

— Не мелю, а нарешті кажу, що думаю. Дай хоч три дні пожити вільно. Скинув кайдани, невже не второпаєш, хоч на три дні скинув, а може й більше… — нараз затнувся, — може, назавжди!.. Збагнула?

— Як тобі не соромно казати таке про маму? Вона забезпечила нас усім.

— Не хочу! — зірвався мало не на крик Іван. — І не треба! Плювати! Набридло ходити навшпиньки… “Доброго ранку, Маріє Федотівно, як спали, шановна Маріє Федотівно?” А мені плювати, як спала рідна теща, нехай хоч зовсім не спить…

— Ти несправедливий, Ваню.

— Ну, звичайно, один я — сучий син, а всі ви — цяці! А ти подумай: квартира в нас чотирикімнатна, а ми з тобою і з дитиною в одній кімнаті тулимось.

— Не рівняй себе з мамою!

— Отакої, виходить, нам вічно кланятись?

— Сам знаєш, мама не може без кабінету!

— Так, наша мамахен — великий учений, їй потрібний кабінет, а потім вона втомлюється і хоче відпочивати в спальні, це ще одна кімната, а ввечері до мами приходять гості, боже мій, сам Маркіян Гаврилович, академік, всесвітньовідома величина, і йде ця величина до вітальні, сідає під торшер за двісті ре і п’є з рідною тещею португальський портвейн — шість з половиною ре за пляшку… А ти, Іване, нікчемний інженеришко, сиди в цей час у своєму закуті разом з коханою дружиною і дитиною, а коли в туалет, то навшпиньки, потихесеньку, по килимовій доріжці, аби не потривожити академіка з сіятельною мамахен. А квартиру, до речі, на всіх одержували, і нам з тобою та Олечкою аж три кімнати належать, по закону, може, не так?

— Хто б тобі дав чотири кімнати, коли б не мама?

— Знову — мама!

— Може, на твої гроші умеблювали квартиру?

— А для чого мені кришталь та імпортні “стінки”, плювати на них, я в себе вдома господарем хочу бути, ясно?

— Наче хтось обмежує тебе…

— Ну, ти й скажеш! А позавчора: “Тихше, Ваню, забери Олю, підіть з нею на вулицю, мама спить, у неї сьогодні операція…”

— Так вона ж потім три години біля операційного столу простояла. І ти це чудово знаєш.

— А я коли з роботи повернувся? Близько дванадцятої ночі, забула? І те, що в нас аварія трапилась, — уперше чуєш…

— Ти ж нічого не казав.

— А ти б запитала. Чого чоловік о дванадцятій ночі повертається? До того ж тверезий…

— Не вистачало, аби п’яний.

— Скоро зап’ю, — пообіцяв Іван цілком серйозно. — Я скоро все робитиму — як справжні чоловіки.

— Може, й коханку заведеш?

— Може, й заведу.

Обличчя у Варвари пішло червоними плямами.

— То вже одразу забирайся…

— Чого це?

— А того, що бовдур.

— Ти мене ще не знаєш…

— Бачу.

— Точно, не знаєш, — мовив якось хвалькувато й ледь не урочисто.

— Але скоро…

— Що — скоро?

— Нічого, — позадкував одразу.

— Мама повернеться, як їй у вічі дивитимешся?

Злостива усмішка майнула Івановим обличчям.

— Сумління не мучитиме мене, — одповів ухильно.