— Так можуть казати лише невдячні.

— Ну, на кого-кого, а на невдячного я не схожий, — процідив крізь зуби.

— Це з якого боку дивитися…

— З якого хочеш.

Варвара рішуче підвелася зі стільця.

— Ти сьогодні не в своїй тарілці, — визначила. — Добре, нехай буде по-твоєму. Піду по молоко сама.

Попростувала, не озираючись, до кухні, а Іван підчепив босою ногою капцю і люто жбурнув її в “стінку”. Не долетіла, шльопнулась об стілець, на якому щойно сиділа Варвара, і Іван нараз гіркотно й лячно подумав: усе, що він замислив, не здійсниться, певно, така вже в нього планида — типового невдахи.

Від цих думок мороз пішов поза шкірою. Усе пусте, а він розраховував…

Але Іван сам не признався собі, на що ж справді розраховував — ні, краще про це не думати й не згадувати… Зі стогоном простягнувся на дивані й стиснув долонями скроні.

До кімнати зазирнула Варвара.

— Відійшов? — запитала лагідно.

Отак завжди: золота жінка, він їй скандал, а вона — відійшов?..

На мить Іванові зробилося соромно, проте лише на коротку, невловиму мить — сердито засопів і кинув люто:

— Придурюєшся?

— Ні, я от про що. Вчора ти казав: машину треба змастити. То піди до гаража, я сьогодні Олечку раніше заберу, на Жуків острів поїдемо, покупаємось.

— На маминій машині? — запитав не без єхидства.

— А ти б сам на “Волгу” стягнувся?

— Мамина машина, нехай сама й шмарує.

Певно, Варвара справді уявила собі цю картину: сива жінка з високою зачіскою в елегантному англійському костюмі бере автомобільний шприц і лізе до ями, щоб промазати шкворні.

Не витримала й реготнула.

— Смішно? — швидко зіскочив з дивана Іван. — Знайшли собі й шофера, та й ще слюсаря!

— Але ж ти сам їздиш на “Волзі”…

— Не їжджу, а вожу. “Ваню, завтра відвезеш мене в Бориспіль!” — перекривив тещу.

— Не гніви бога, й ми з тобою…

— Так, і ми. Але ж… — Фальшиво посміхнувся, вклонився торшерові й навіть шаркнув ногою. — “Дозвольте, Маріє Федотівно, скористатися вашою машиною…” — “Вам сьогодні, мамо, машина не потрібна? Ми з Іваном хотіли б…” Отак: ми з тобою… У приймах ми з тобою. У шановної Марії Федотівни.

— І все ж ти не можеш заперечувати: мама нам допомагає.

— Ні, — помахав пальцем перед самісіньким Варвариним носом. — Ми — квити. Може, вона нам обіди готує, а не ти їй? А хто на базар їздить?

— Маминою машиною.

— А вона мені, як шоферові, платить? Знаєш, скільки треба?.. Сто ре на місяць.

— Хто Олечці візочка придбав? І вовняний імпортний костюмчик?

Іван затиснув долонями вуха.

— Знову… — мало не простогнав. — Знову ти своєї… Не потрібні нам її подачки, нехай краще Олечка наші костюми носить, на біса їй імпортні?

— Скажеш! Хіба не бачив, у що свого Олега Шевчуки одягають? Гонконгська сорочка…

— Нема кращих за бердичівські… Місцевого швейного об’єднання, дешево й сердито.

Либонь, Варвара збагнула, що зайшла досить далеко, й мовила примирливо:

— Давай краще не будемо: то полагодиш машину?

Іванові й самому хотілося поїхати кудись — на Жуків острів чи навіть далі, у Плютівський ліс, а потім на дамбу, там, правда, стоїть “цеглина”, проте всі їздять — праворуч Дніпро, ліворуч Козинка й луки, сотні гектарів луків і дубові гаї на них…

Ще й можна покидати блешню, дивись, якийсь недосвідчений щупак і вчепиться…

Але здаватися отак-от просто не хотів — не дозволяло честолюбство.

Видно, Варвара зрозуміла Івана, вона завжди розуміла чоловіка й уміла взяти гору — притулилася до прямої, напруженої Іванової спини, дихнула в потилицю. Прошепотіла:

— Я можу одразу забрати Олечку…

Відчула, як пом’якшала спина в чоловіка, проте ще трохи покостричився:

— А потім твоя мама гляне на спідометр — куди, спитає, їздили?

— Не бурчи.

Іванові вже й самому хотілося податися в гараж: полюбляв не так їздити, як вовтузитися з машиною. Сам регулював зазори клапанів, запалювання, міняв масло й фільтри, не кажучи вже про миття і полірування — біла “Волга” Марії Федотівни, здавалося, ніколи не була брудною, блищала навіть у дощ і заводилася з півоберта.

— Добре, — погодився Іван удавано неохоче, — але треба ще переставити колеса, готуйся на першу годину.

Варвара заклопоталася радісно.