Шрифт:
— Я попрошу учнів. Вони доглянуть. Не бійся, Миколо. Сад не пропаде…
Микола подумав, зітхнув. Схилився до Маріїної руки, поцілував її.
— Я поїду, Маріє… Щоб тобі не було сумно…
Мелодія друга
КОРІННЯ ЛЮБОВІ
ЕЗОП
Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Зеленьки затуманились, пропадали в метелиці. Біла запона покрила Правобережжя, ріку, ліси. Залишились лише вона і Езоп. Старий, вірний Езоп.
Вона прихилилась до нього щокою. Здрастуй, друже столітній. Здрастуй, вірний…
Так багато минуло часу. Два десятки років. А в серці — одна мить. Як політ стріли. Вже не одна зграйка вихованців її вилетіла з школи на неосяжні шляхи життя, вже вони мають своїх дітей, сім’ї, вже й вони старіють… а вона мовби не відчуває часу. Чому?
Ніби вчора, ніби поряд… звучить голос Миколи… ніжний, рідний голос… чується задумлива розповідь діда Василя… сяють ласкаві очі матері… колишеться у мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро…
Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє… Не подінусь я нікуди од вас! Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої… ні крику останнього донечки моєї незнаної…
Тихо, тихо. Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай сплять мирно дні колишні, хай спочивають в землі тіла. Живі йдуть поряд. Про них турбота. Про них думи. Для них любов…
Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідкому гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук? Її сумнівів, хитань, кохання? Хто скаже про це? Хто відповість?
Ніхто, шепотів Езоп. Ніхто, свистів вітер. Тільки ти… Тільки серце твоє…
Тільки я. Це правда. Правда.
Але ж не так просто відповісти. Не так просто, Езоп. Ти й тоді, в дні юності говорив загадками. Ти говорив символічно, Езоп…
Зрячий збагне, шелестіло віття. Сердечний відчує, скрипів Езоп. Дихайте вітром надій, завивала хурделиця,
Що він сказав? Що він сказав? Знову те саме, що й тоді? Дихайте вітром надій… Що це? Насмішка?
Езоп… Для чого так сміятися? Ти ж знаєш, як я змучилась? На що мені надіятись? На кого? Я знаю, що ти скажеш… Ти скажеш — учні, школа, друзі… Нові дороги пізнання… Космічна ера, неосяжні обрії людства. Знаю, Езоп. Сама кажу про це дітям… Але ж, друже… у мене є серце… Воно маленьке, непомітне. Але воно стукає кожного дня… і болить… Чому воно болить, друже? Чому?
Кора в’яза холодила щоку, шепотіла. З надрів Езопа долинали зітхання. Тривожні слова…
Живе за живим болить, мов у сні, тремтіли слова. Живе за живим.
Серце в Оленки забилося, затріпалося. Знову те саме. Те саме дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй вже десятиліття. Те, що не дає спокою. Ні, так можна збожеволіти. Досить. Езопе, чи мені здається, чи ти так недобре жартуєш з твоєю подругою? Ти ж знаєш, мені не треба втіхи. Я хочу ясності…
Любов вічна, співав нечутну пісню столітній в’яз. Любов не вмирає. І не вмирають любимі. Не вмирають. Бережіть любов. Хороніть любов. Перед нею все відступає. Все відступає. Час — ворог життя — відступає перед любов’ю. Бережіть любов…
Сльози підступили до серця Оленки. Незбагненно. Але радісно. Звідки ця радість? Чому? Не знаю. Не хочу думати. Хай вона буде. Хай вона хлюпає. Я буду дитиною. Я слухатиму старі казки столітнього Езопа. І це стане моєю найвищою мудрістю.
А тепер — пора. Сьогодні Новий рік. Мене ждуть у школі. Чуєш, Езоп. Мене ждуть. Там буде радісно і весело. І я теж радітиму дитячою радістю. Так треба, друже. Так треба. До зустрічі, Езоп. До нової зустрічі. Я скоро прийду до тебе. Приготуй мені, друже, хороші слова… і прийми подяку мою за ласку твою, за мудрість велику…
Оленка закуталась в вовняну хустку, рушила до села. А вслід їй скрипів віковічний в’яз: «Радістю перейдемо горе. Радістю і любов’ю. Мудрість у серці власному. Слухайте серце… слухайте серце…»
ЛЮБОВ
Два класи перетворено в залу. Посередині — ялинка.
Пливуть хвилюючі звуки вальсу. Різнобарвним вихором кружать у потоці музики хлопці, дівчата, учителі. Згори падає конфетті, звивається змійками серпантин. Матовим променем блимають різнокольорові ліхтарики. Феєрично, дивно, святково у школі.
Оленка постояла біля дверей, спостерігаючи за веселощами. Заплющивши очі, послухала музику, поєднану з радісним гомоном. Туга відпливала в глибини серця, в свідомості розквітав святковий настрій. Обличчя Оленки прояснилося, темп танцю почав захоплювати її. Сергій помітив це, схилився через плече, прошепотів:
— Потанцюємо?
Вуста Оленки відкрилися. Блиснули усміхом зуби. Вона тріпнула косою, провела долонею по очах, ніби знімаючи сум. Сергій радісно підхопив її, і вони приєдналися до розмаїтого виру танцюючих.