Шрифт:
Я розповів про свою точку зору фізику нашої школи Сашку Яремі. Він зрадів, підтримав мене. Він казав, що теж прийшов до такої думки, але, звичайно, не в таких образах. Його думка така.
— Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток природи і все інше — лише відбиток самоусвідомлення, зростання якоїсь Мегаістоти в тіло, субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають в собі міріади мікросвітів? Звичайно, Безмежність якісна, а не механічна. А тому земні наші аналогії про таку гіпотетичну Мегаістоту треба відкинути. Не можна думати, що ми входимо, скажімо, в ноги, чи в руку, чи в волосину цієї істоти. Це примітив. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу і світу атомного показують інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна — зростання, безупинне прагнення вгору, до якогось вияву…
— Мені здається, — додав я, — що первісний атом можна порівняти з зерном. Воно вмирає, але народжує рослину. Та рослина — наш космос з його зорями, планетами, галактиками, розумними істотами. Проходять незліченні цикли. Космічна рослина розвивається через процес еволюції, дає плід. Може, цей плід являє собою нове зерно, новий первісний атом…
— Як образ, те що ти сказав, гарно, — згодився Сашко. — Тільки ж аналогії дуже ризиковані. Вони відносні.
— Відносні, — підхопив я. — Але все відносне. Бо ми бачимо лише плинну форму. Форму, яка невпинно міняється. А суть залишається незримою, невпізнанною…
— Не дивно, — зітхнув Сашко. — Пізнати суть — це значить стати всім. Це припинити існування. Це зупинити час…
— Постій, постій, — закричав я. — Але ж в цьому, може, й є смисл буття? У перемозі над Кроносом-Часом?
Чому древні весь час наполягали на цьому? Чому вони пророкували про майбутню перемогу над часом?
— Ми ще не можемо збагнути, — сумно сказав Сашко. — Треба збирати факти, думати, думати. І нічого не відкидати…
Так, так, мій друже. Треба багато думати. Широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та й рослина дає чудові квіти, смачні плоди. Так і людина… кожна людина повинна знайти свій плід, плід розуму, плід завершення…
Ой, і далекий же він… далекий… Коли так важко знайти ключ до серця коханої, що ж тоді казати про цілу планету?..
…Прийшов лист від Клави. Чому від неї? Вона написала кілька рядків. Вони тривожні, дивні.
«Євгене, здрастуй.
З Оксанкою погано. У неї нікого нема, крім тебе. Чого ж ти покинув її?
Я не надіялась, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, тому не диво. А ти… ти ж не такий.
Євгене, приїжджай. А то буде пізно.
Обнімаю тебе. Клава.
Роман з своєю повернулися з заграниці. Приїжджай, Євгене».
З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, ні. Невже знову…
Ні, ні… Не можна допустити, щоб квітку ясну топтали під ноги. Я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе!..
КОМЕДІАНТИ
Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонний костюм. Ріта і мати оглядали його, цмокали задоволено. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж захлиналася від щастя.
— По-моєму, солідно…
— Шик, — підспівувала Ріта.
— Головне, зовнішній вигляд, — запевнила мати. — Це справляє на членів ради хороше враження.
— А дисертація — дрібниці? — сміялася Ріта.
— Не дрібниці, а другорядна справа. А вигляд людини показує, що вона, яка вона…
— Мамо, не говори дурниць, — сказав Роман, погладжуючи плечі.
— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялась? Скажи? Як говорила — так і виходило…
— Гаразд, гаразд, — заспокоював її Роман, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій ангел-хранитель!
Ріта засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.
— Ти чого смієшся?
— У Роми дуже ризиковані епітети…
Мати поглянула на свій пишний стан.
— Хочеш сказати, що я не схожа на ангела-хранителя?
— Мамочко, Ріто, не одволікайтесь дурницями. Краще продовжимо обговорення. Пошили вдало. Тепер поза…
— По-моєму, — сказала Ріта, — треба триматись впевнено, активно! Наступати на опонентів!
— Ти захоплюєшся, — скривився Роман.
— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів! Ніякої активності. Ми нічого не зробили важливого… Ми лише йдемо шляхом, який проклали ви, старші товариші… Ми сподіваємось, що наші думки не будуть в розбіжності з думками старших товаришів…
Ріта знизала плечима, іронічно фиркнула.
— Фе! Суцільне плазування! Адже успіх забезпечений! Папа сказав, що дисертація дуже сподобалась, кому слід…