— Нема обов’язку вище від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, — ти знаєш це… Я віддаю всі сили йому. Але душа… вона належить іншому… Сергію, друже мій… Як я розумію тебе. Я люблю тебе…

— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.

— Зажди. Зажди. Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б стала навіть твоєю дружиною, якби…

— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи.

— …якби не моя надія… моя віра…

— В що?

— В те… що він живий…

— Хто?

— Микола… Мені здається, що я його… зустріну…

— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба… Це…

— Що? Божевілля? Знаю… Сама знаю… ми ж разом бували на могилі… і нічого не можу з собою подіяти…

— Оленко…

— Не бійся, Сергію… Я спокійна… я нормальна… А ти зажди… До весни. А потім…

— Потім…

— Я стану твоєю…

Він схилився до її руки, торкнувся її гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його оці.

…Довго я не писав. Не міг отямитись від удару. А потім… ніби павутина обснувала мене. Ніяк не примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелогічно… Що говорить в них? Які голоси? Чому вони кружляють в якомусь зачарованому колі, як мухи в павутинні, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них цю павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.

Роману не дивно. Він змалку такий. Це його суть — підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай… Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль… Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув — насильно милий не будеш. Треба, щоб все було ясно і радісно, просто, сердечно. Хай іде в життя. Хай шукає нової дороги. Якщо знову наші дороги зійдуться, я так само, як і тоді, віддам серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй…

У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка — і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.

Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня — як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм — невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?

Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:

— І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім — побачимо… Хай сміються…

Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…

Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє… Чому ти не разом зі мною? Чому? Нам було б так добре, так чудово на одній дорозі. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона з моєю?..

…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають дівчата. Мабуть, закохані.

А я сиджу біля столу, читаю знову цікаву статтю. Про походження світу. Вже багато вчених прийшли до висновку, що космос виник з первісного атома, з первісної ядерної краплі. Вона розірвана була на частки, почала розлітатись, творячи з себе галактики і метагалактики. Цікаво? Дуже.

Але я згадую древні міфи. Там вже давно було сказано те ж саме. Я стверджую це. Один з основних космогонічних міфів говорить, що Уран — головний бог, породив Кроноса — Час, а син, не довго думаючи, скинув батька з трону і став володарювати сам. Та ще й не просто як-небудь, а пожираючи дітей своїх.

Яка проста і чітка алегорія. Я так часто думав над нею.

Ур-Ан. Це слово складається з двох древніх понять. Ур — вогонь, світло. Ан, Ану — первісний атом, неподільний атом. Отже, вогняний первісний атом. Ось що таке Уран! І коли цей атом розколовся на частки, він породив Час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю…