Шрифт:
Розгублений батько почав складати папку, зітхнув.
Почухав потилицю.
— М-да. Ну що ж… Щось важливе… Нічого не зробиш…
Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, почала ставити на стіл.
— Що це за важлива зустріч у Романа? — запитав Кирило Степанович?
— Яка там важлива, — похмуро сказала Клава. — В «Кукушку» поперлися…
— Клаво, як ти смієш? — верескнула Поліна Михайлівна.
— А чого ж сміти? Я правду сказала…
— Ходімо, ходімо, Кирюшо, — смикнула мати Кирила Степановича. — Помиєш руки. Теж мені… правдолюб знайшовся…
Кирило Степанович поглянув на Клаву, на жінку, закліпав очима.
— Гм… Кхм… Так…
І покірно пішов вслід за Поліною Михайлівною.
— Зовсім прибили людину, — сумно сказала Клава. — А який хлопець геройський був колись. Яка голова…
З внутрішніх кімнат вийшов Євген, радісно скрикнув, побачивши Клаву. Він обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.
— Здрастуй, Клаво. Що трапилося? З Оксаною. Я прочитав твій лист… і одразу сюди… Я лише ради цього і приїхав.
Клава осудливо глянула на нього, похитала головою.
— Євгене, Євгене! А раніше не міг? А тепер таке твориться…
— Ну що, говори! Не муч мене!
— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажує за нею. Дівка ж видна…
— Ну-ну…
— Не нукай. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що йшла — бачила — з ресторану повів її…
— З ресторану?
— Атож. П’яну…
— Що ти кажеш? Оксану…. ні, це не може бути!
— Оксану, не Горпину ж! — пробурчала Клава. — А він піжониться коло неї, вихиляється. І вже не раз я бачила. Потягнуть твою Оксану в болото. Босота! Таку дівку загубили!.. Роман почав. Інші докінчать. Невже не знайдеться серця…
— Клаво, — з болем скрикнув Євген. — Клаво, куди вони пішли?
— Додому потягнув, напевне, — зітхнула Клава. — Мабуть, до матері…
Кирило Степанович повернувся з кухні, сів за стіл. Побачив сина, зрадів.
— О, Євген. Женя! Давно я тебе не бачив, синку! Радий, радий! Ну як там у тебе? А ми, знаєш, нейтрино спіймали! Страшенно цікавий дослід! Іди сюди, я тобі розкажу!
Євген не відповів батькові. Він якусь мить дивився десь в простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.
Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.
— Нічого не розумію. Що з ним? Всі якісь божевільні…
Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, де в сутінках білою рікою пливли суцвіття каштанів. Сумно посміхнулася.
— Не турбуйтесь за нього, Кириле Степановичу. Він по важному ділу побіг. Йому зараз це діло, може, важніше… ніж всякі там ваші нитрини…
Мелодія четверта
АРМАГЕДДОН
ПОЄДИНОК
В напівпідвал з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди і туди. Інколи чулися сигнали машин, сміялися діти.
Мати Оксанина Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася на вікно. Її запалі очі палали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалось, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось зробити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось в серці, і отруювало воно мозок, тіло, всю психіку.
Дядя Митя — далекий родич — сидів поряд на стільчику, читав біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був схожий на спис архангела, що нагадував про неминучу розплату.
Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадав про неминучу смерть. І тепер слова з біблії, які він читає, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:
— «Что пользы человеку от всех трудов его, которыми трудится он под солнцем? Род проходит и род приходит, а земля пребывает во-веки. Восходит солнце, и заходит солнце, и спешит к месту своєму, где оно восходит. Идет ветер к югу и переходит к северу, кружится, кружится на ходу своем, и возвращается ветер на круги свои…»