Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі пронизливо зупинились на обличчі хворої.

— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Вони мали всякі багатства, і рабів, і розваги, і мудрість, а зрозуміли, що все це — суєта, прах, ніщо. Ось так прямо і сказано: «Видел я дела, какие делаются под солнцем, и вот все — суета и томление духа!»

— Ой, правда, правда, — простогнала Софія Гаврилівна. — Все томління. Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець прийшов!

— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Ієгова з лиця Землі всіх прихильників сатани, згорять вони в огні праведному! Тільки ми, свідки бога Ієгови, тільки обрані залишаться, щоб веселитися і святкувати з богом віки вічні!

— А чи довго ще ждати? — з надією запитала хвора.

— Терпіти треба, Софіє Гаврилівно, — солідно сказав проповідник. — Думаю, що скоро…

— Якби зараз, — зітхнула хвора.

— Все в руці божій. Наповнюється чаша скорботи, страждання. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти сина! І сказано, що сидітимуть друзі за одним столом, і готуватимуть меч один проти другого, і вуста їхні будуть брехливими, зміїними…

— Ой, правда, правда, — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один тільки, нема людей! Ось хоч би й у нас…

— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — В твоїй сім’ї це дуже проявилось! Ти ясно побачила, що все земне — суєта, прах, ніщо! Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот! На весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога!..

— Ой, правда! Гординя обуяла! За те й покарана…

— Щоб не забувала бога! — підняв палець вгору дядя Митя. — Щоб знали, що все в його руці! І ти побачила тепер, які люди навколо, яке в них нутро…

— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував…

— Отож-бо. Доки ти годен, славен, — як муха біля меду, будуть витися. А впав — одвернуться, не простягнуть руку. Тільки справжні друзі, свідки бога Ієгови, приходять до нещасних в лиху годину.

— Спасибі вам, дядя Митя!

— Не мені дякуй, богові! Він знає, коли й кому потрібна поміч. І ще дочці твоїй треба урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, і недовго ждати до приходу бога Ієгови!

— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею, дядя Митя…

— Постараюсь. Але ви ставайте на поміч. Це для нас велике діло. Так би мовити, агітація і пропаганда. З такої висоти — і в грязь! Наочно для інших. Дуже наглядно. Щоб не забували бога… До речі, де вона тепер?

— Десь гуляє… З новим знайомим своїм…

— Жених? — строго запитав дядя Митя.

— Нібито… Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретарем. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, получає непогано… Та каже — нудно… Скучає за музикою. Ну, а потім — переживає за колишнім знайомством своїм…

— Що — покинули?..

— Де й поділися, — сказала мати, блиснувши оком з-під запалених повік. — То вже й заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А тепер — врозтіч!

— А жених?

— Зник. Кажуть, одразу женився на іншій. Як шкодливий пес. Та всі вони зараз брехливі, блудливі. А цей… начальник її, що ходить тепер, теж має блудливі очі. Падлюка добра, бачу одразу… А треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я негодна, пенсії тої, як кіт наплакав, заробляй, кажу, дочко… А вона прийде інколи додому, заллється сльозами… Плаче — мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо!..

— Один шлях — до бога! — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддавати йому, богу Ієгові! І тоді, в час приходу, ви опинитесь в рядах обраних…

— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.

В двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився. Закрив біблію.

— Дядю Митю, запитайте, хто це там? — попросила мати.

Дядя Митя вийшов у кухонну кімнату, відкрив надвірні двері. Побачив плечистого білоголового хлопця. Ясні очі його були тривожні і розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на невідомого чоловіка.

— Чого вам треба? Хто ви? — запитав дядя Митя. — Та спочатку зайдіть…

Хлопець зайшов. Хрипко сказав:

— Я Євген. Де Оксана?

— Вітатися б не завадило, — строго сказав дядя Митя.

— Здрастуйте, — винувато озвався Євген. — Пробачте, я хвилююсь. А де Оксана?

— Питайте у матері її, Софії Гаврилівни…

— Дядю Митя, хто там? — почувся слабий голос матері.

— Та прийшов якийсь… Євген, каже…