Дядя Митя вернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Маги підвелася на ліктях, суворо запитала:

— Чого прийшов?

— Я хотів би… Оксанку…

— Нема для тебе Оксани, — злісно сказала мати. — Нема для всіх вас. Чого ти од неї хочеш? Це ж ти перший повів її до своїх! А потім братик твій підхопив!..

— Неправда! — крикнув Євген. — Це не так! Ви нічого не знаєте. І потім… не про це річ! Я хочу бачити її. Мені казали, що бачили її…

— Де бачили?

— З якимсь типом…

— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не мішайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер знову прийшов, латаєшся… Для чого?

— Я не покинув! — гаряче сказав Євген. — Все це страшні дурниці! Мені нікого непотрібно! Тільки її!

— «Тільки її», — похмуро передражнила мати. — Вона не іграшка! Вона ж людина! Не награлися! Хочете зовсім в яму штовхнути?

— Нікуди я її не хочу штовхнути, — з відчаєм гукнув Євген. — Тьотю Софіє, невже ви не бачите, що я зовсім інший! Невже ви думаєте, що я хочу зла Оксанці! Я хочу помогти їй!..

— Не знаю, — втомлено сказала мати, заплющивши очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

— До якого кінця? — здивувався Євген. — Що ви кажете?

— До кінця світу. І таким, як ти… не завадило б подумати про це…

— Тьотю Софіє, хто вам такі дурниці наговорив?

— Як ти смієш? — посварилася мати пальцем. — Ображати людей, яких не знаєш?..

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Поглянув на Євгена.

— Заспокойтесь, Софіє Гаврилівно. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного немає. Слухай, хлопче, не дурниці те, що ти почув, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про наступне пришестя бога?

Євген знизав плечима, здивовано глянув на дядю Митю.

— Чув. Навіть читав біблію, як вивчав історію релігій. Ну й що?

— Гм. Навіть читав, — вдоволено сказав дядя Митя. — Тоді нам легше буде говорити…

— Не знаю, до чого ви клоните? Може, це ви ту; забиваєте голову Софії Гаврилівні?

— Я тебе, хлопче, ще не ображав, — з гідністю озвався дядя Митя. — Треба триматися достойно…

— А я не розумію, при чому тут Оксана, її мати і… майбутнє пришестя бога?..

— їхнє нещастя, хлопче, це ілюстрація, так би мовити, древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стульчик. Отак буде краще. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все в світі — суєта, прах, ніщо! І єдине, чому треба служити, це богу!

— Якому? — поцікавився Євген.

— Ієгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богу, який сотворив небо, землю, всіх нас. І який прийде судити живих і мертвих незабаром, коли сповниться міра мерзоти.

— Дозвольте… А для чого ж він створив нас, якщо прийде судити? І за що він нас буде судити?

— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями сатани. І замість того, щоб іти по шляху божому, щоб ждати його приходу, вірити в нього, допомагаємо сатані, тішимо його, стаємо його пособниками!..

— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А хто ж сатану сотворив?

— І сатану бог сотворив, — підняв палець вгору дядя Митя. — Сотворив його, як першого ангела. А той возгордився, захотів бути рівним богу! І був скинутий на землю. А тепер тягне нас, людей, за собою…

— І ви знаходите дурнів, які вірять в ці казочки? не стримавшись, запитав Євген. — Який же немічний і пустий ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Творить ангела, а той стає сатаною! Творить людей, а вони опиняються в сітях сатани! Виходить, що сатана сильніший від бога?

— До пори! До пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та наступить Армагеддон, і бог Ієгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним в останній битві світла і тьми сатану і його полчища! І тоді горе буде тим, які насміхаються над пророцтвами свідків Ієгови!

— А хто ж, пробачте, спасеться?

— Тільки ті, що вірять в бога. Ті, що ждуть його приходу…

— Значить, лише за те, що я буду ждать його приходу і вірити, — мене чекає спасіння?