Поговорить із тобою,

Аж в очах ясніє,

А як ще і посміхнеться –

Аж душа радіє.

А як пісню заспіває,-

То куди тим з міста?

Що не можеш вже заснути,

А ні зрушить з місця.

А як гляне, ніби душу

Чарами напоїть,

І хоч будь ти тричі хворий,

Рани всі загоїть.

А як кине на вас оком,

Та цяцьки покаже,

То будь ти хоч тричі мертвий –

Біля неї ляжеш.

А коли вона сміється,

Ніби сяють зорі,

Що, здається, в ту хвилину

Шторм почався в морі.

Було колись важко жити,

Важко працювати,

Та зате дівчата вміли

Хлопців шанувати.

Зараз глянеш на ту кралю,

Вже не ті підходи,

Ще й не встигнеш в дім привести

Як у неї роди.

Стегна вивалить з-під міні,

Це все, що та вміє,

Що від того видовиська

Аж в очах рябіє.

Візьмеш дівку, підеш з нею,

Й що робить не знаєш,

І не дасть сказати й слова,

Поки не зіграєш.

І йде пара славна-славна,

Випадок не перший,

Йому сорок, а їй двадцять,

І він – сорок перший.

22.6.1957 р.

ДЕ БАТЬКІВ БАТІГ?

Куди ж я старався, куди ж я спішив?

Мабуть тоді марив, як в місто ступив.

Казав мені батько: – Мій сину, там рай,

Де батьківська хата, де батьківський край.

А я не послухавсь, бо слухать не вмів,

І лише сьогодні це все зрозумів,

Як сам вже став батьком, як став жити сам.

Ні хати, ні двору, день – тут, а день – там.

Від ранку до півдня шукаєш ночліг,

О, де моя мати, де батьків батіг?

Та тільки сьогодні батіг не поможе,

Бо батько старий уже став і негожий.

Отож, з кожним днем більше згадую батька,

І матір стару, що була, як загадка.

8.8.1957 р.

ПАМ’ЯТАЄШ, ВІРА?

Пам’ятаєш, Віра, зоряну ту ніч,

Коли ти стояла, як гаряча піч,

Ти чомусь дивилась десь у далечінь,

Звідки визирала невідома тінь.

Я тебе за плечі щиро обійняв,

І не пам’ятаю, що тоді сказав.

Тут же притулився до твоїх грудей,

І відчув, як серце стало грать в хокей.

Я відчув, що з серцем стало щось не те,

Щось таке незаймане і привабливе.

Губи повні Сонця й ніжної краси,

Що у мене здибились у штанах труси.

Я стояв і думав, як про те сказать,

Щоб тебе під зорями взять поцілувать.

І дивитись в очі, де життєвий сум,

Переплутавсь з вогниками заповітних дум.

Що, як тінь стрибають, і мовчать, мовчать...

Як тобі, кохана, все про це сказать?

Тільки ти калиною, ніби розцвіла,

– В тебе ж є дівчина,– так відповіла.

І вона чарівна, ніжна, молода,

Але, що ж робити, дівчинко моя?

Як тебе кохаю більше, як її.

Всі ті поцілунки ніс одній тобі,

А коли тихенько серед хати став,

І що ти не дома – навіть і не знав.

Підійшов до ліжка – ніби там хтось спить,

Я перехрестився, хай вже Бог простить.

В хаті було темно, ти також прости,

І тоді подумав, що була там – ти.

Я лап-лап за попочку, ну, а та – мовчить,

Що ж мені лишалося вже тоді робить?..

Ну пробач ти, зоре, дівчинко моя,

Ти така чудова, ніжна, молода.

Очі зайнялися й стали більш блищать,

Що її я губки тут же став шукать.

Ну навіщо мочиш очі ти свої?

Якщо дуже хочеш? – хватить і тобі.

Ну пробач, пробач же, ну не лай мене,

Глянь, яке чудесне Сонце весняне!

– Що ж, тобі прощаю, можеш штурмом брать,

А дівчата мусять пробачать, мовчать.

8.5. 1959 р.

ВІДПЛАТА ЗА ЛЕГКОВАЖНІСТЬ

Тихим вечором гулять дівчина спішила,

Руки в неї променять і легкі, як крила.

Як подивися – гориш, ну до чого ж мила!

А придивися – біжиш, як нечиста сила.

І за що? – не зрозумів, для її старався,