А листи, які писав, миливсь, прибирався.

В неї ж, як у павича – посмішка по вуха,

І до мене: – Йди поклич мені головбуха.

Для її поеми, оди я складав ночами,

А вона біля колоди з іншими очами.

Але час минав, пройшла масниця кицюні,

І вона, як тінь брела, як верблюд по дюні.

Бо, як вияснив сам факт, вся причина в тому,

Що дівчина та, як мак, віддалась другому.

Й той, котрому вірить все їй хотілось в муках,

Він поїхав, а тепер жениться в Прилуках.

І, як бачите, такий, як закон природи

Невблаганним голосом мовить – будуть роди...

І дівчина чарівна крутить собі руки,

А тим часом роки, юнь мчалися в Прилуки.

А за ними все життя, всі дівочі мрії,

Роки ж ви мої, літа, роки молодії.

Тихим вечором гулять вже не йшла дівчина,

Бо в хатині, де жила, плакала дитина.

Стали в дівчини вже інші і думки, і мрії,

Роки ж ви мої літа, роки молодії.

Роки ви мої літа, де ви? – їх не стало,

Бо в колисці, де жила – дитинча кричало.

Він, поїхав і забувсь батьківську повинність,

То ж хотілось би спитать: – Ну, а син, що винен?

Що ти думав, коли їй – в щасті присягався,

Як співали солов’ї, Місяць посміхався.

Як вона тобі усе віддала, що мала,

Ти від неї нишком втік, бо дитя кричало.

27.6.1958 р.

ЩОБ ДО ТЕБЕ Я ПРИПАВСЯ

Щоб до тебе я припався –

То весь світ всю б ніч хитався!

16.2.1983 р.

І ЧОМУ ТАК?

І чому так? – як щиро любиш,

Кохаєш ніжністю душі,

До безкінечності їй віриш,

Поеми пишеш їй, вірші –

Вона від тебе відвернеться,

Немов водою набереться,

І піде геть в простір полів

Шукати знаю – віслюків.

Чому, чому в нас так ведеться?

Саме ж нікчемне і мале,

Нема ні гострого розсудку,

А ні краси, ні прямоти,

Таланту б трохи хоч би в «шутку»,

А як побачиш ти її –

Співають зорі, солов’ї.

Яка причина? Де шукать?

Чому так хочеться співать?

Чому, чому в нас так ведеться?

11.10.1958 р.

НЕ ВМІЮ ГОВОРИТЬ

Хоч вже мені й за сімдесят,

Та говорить я не навчився,

Що, навіть, соромно сказать,

Хоч й не зовсім погано вчився.

1.1.2012 р.

РАНКОВА РОСА

Дивлюсь я на Київ, аж серце радіє,

На кожнім провулку дім новий видніє,

На кожнім провулку будови такі,

Що світ,– запевняю,– не бачив і в сні.

І люди прекрасні, душевно-прості,

І духом величні й самі чарівні.

На кого не глянь – і внизу, і вгорі

Усі, ніби з епосу – богатирі.

А ось, подивіться, на наших красунь,

То де ж ви знайдете таких, як в нас – Дунь?

Це ж гордість епохи, це ж наша краса,

Бо кожна із них, як ранкова роса.

3.8.1957 р.

ПРОЩАЙ!

Я все обдумав як потрібно,

Тому й пишу тобі листа,

Правда і соромно, й противно,

Що ти зустрілася не та.

Я не таку шукав подружку,

Яку мої лякають дні,

За те що мав я іншу шлюшку,

Яка подобалась мені.

Я все врахую і відвикну,

Адже хто ворог сам собі?

І вже якщо колись я гикну,

То вже, пробач, не по тобі.

Ну, а якщо тебе й згадаю,

Тоді прошу тебе, прости,

Не ти придумала кохання,

То й не відмінеш його ти.

Я не збираюсь тебе гудить,

І не збираюся хвалить,

Хоч ті твої шовкові груди

Хотів би вічно їх любить.

Але сьогодні запевняю,

І свідком стане всім вам Русь:

Я краще вже женюсь на мавпі,

А ніж до тебе повернусь!

19.11.1958 р.

ЇЇ ОЧІ

Так і хочу обійняти,

Алі губки цілувать,