Зовсім без вагання, все – тобі, тобі,

За твої чудові, за чорняві брови,

За найкращу посмішку, очі голубі.

Бо набридло розум тратить на ідеї,

І не мати щастя власного в житті,

Краще без ідеї жити в білім світі,

Та зустріть ідейну на своїм путі.

19.10.1961 р.

ЖИТТЯ НАВЧИТЬ

Можливо й ти безсонними ночами,

Або прокинувшись раненько до зорі,

Будеш шукати сонними очами

Своїх знайомих в кручах на Дніпрі?

Можливо, так нікого й не знайшовши,

Ти засумуєш більш, як будь коли,

Може тоді й про мене ти згадаєш,

Але мене до себе вже не жди.

Бо там де був – залишилися вірші,

Бо вирішив, усе своє роздать,

Бо все, що ніс тобі, те розхватали інші,

Бо більше вже не міг все те держать.

25.11.1961 р.

ТИ ВИХОДЬ!

Ти виходь, дівчинонько,

В поле до калиноньки,

Ти виходь тоді:

Як вечірня зіронька,

Там, де наша річенька,

Заголивши ніженьки –

Миється в Дніпрі.

6.6.1961 р.

КОЛИ ЩЕБЕЧУТЬ ДІТИ…

Як верби з травами шумлять

І поруч з вами ваші діти,

То як же можна не співать? –

І як же можна не радіти?

6.6.1959 р.

НІЧОГО НЕ ЖАЛІЙ!

Луковській В. П.

Для щастя власного в житті

Нічого не жалій,

І з тих, хто стане на путі,

Ти глузувать не смій.

Не смій із власних почуттів

Глумитися в журбі,

Бо то найбільший гріх в житті

Буде лише тобі.

Не слухай тих, хто запевня,

Що можна вік прожить,

Як вийти заміж навмання

І мужа не любить.

То не життя, Валюша, вір,

То гнів людський, то крик,

Що буде бавитись без мір

Як, над козою, бик.

Тоді побачиш, вас обох

І небо прокляне,

За те, що в полі, де горох,

Колись він стрів тебе.

І ти побачиш, що і муж,

Проживши рік чи два,

Не взнавши щастя у житті,

Другі скаже слова.

Обдумай все! Тобі з ним жить,

Нащо тобі ті люди?

Людям, аби горілку пить

І дертись на всі груди.

Ти будеш з ним. Люди підуть,

Й ні брат тобі, ні мати

Дівочих сліз твоїх не здмуть,

Та й звідки їм те знати?

Звідки їм знати, що тобі,

В твоїх очах дівочих –

Давно вже очі голубі –

Яких ти ждеш щоночі.

23.10.1961 р.

МОЯ ЮНІСТЬ

Луковській В.П.

О! Якби ти знала, що в моєму серці,

Що в думках юначих коється всі дні,

Ти б мене ніколи не колола перцем,

Й вічно б посміхалася, киценько, мені.

Серце в мене стало черстве, як шкоринка,

Жалю ні до кого в ньому вже нема,

Бо душа холодна, як з піском торбинка,

А тому й лютує, як лиха зима.

Ти не знаєш, мила, що мене тривожить,

Чому я похмурий, як зимовий день,

Чом ходжу-тиняюсь, і ні з ким не знаюсь,

І сумую, ніби зірваний жень-шень.

Юність відшуміла, як хліба весняні,

І літа рахують мій давно кінець.

Ти не знаєш, мила, чом душа марніє,

То ж нехай підкаже цей хоч папірець.

Що? Чого я хочу? Кого виглядаю?

І невже я щастя й справді зможу дать

Тій, що невідступно я про неї мрію,

Ту, яку так хочеться вічно цілувать.

Я сміюсь порою, йдучи по бульвару,

Ніби божевільний, без причин і мір.

Люди стороною... кажуть: Бог з тобою!

Христяться побожні і втікають, – вір.

Сам того не знав я, сам того не бачив,

Просто, раз знайомий випадково стрів,

І на подив власний, випадок не гласний

Він мені, як брату, мила, розповів.

Що зі мною сталося, що з мене лишилось?

Ой, незряча юність! Суперечки, гнів.

Правда, людська правда, радісна і славна,