Шрифт:
Може й вам комусь у душу буря увірветься.
20.5.1961 р.
ТИ НЕ ТАКА, ЯК ІНШІ
Ти ідеш, ти стоїш, ти чекаєш
Де шумить не змовкає комиш,
І на мене з-під брів поглядаєш,
Ніби сіренька мишка, й мовчиш!
Чому очі твої темно-карі,
Ніби зорі на небі горять?
Чи шукають собі іншу пару,
Та не можуть ніяк розшукать.
Бачу ніжності в них ціле море,
Сотні роздумів, тисячі дум,
Хвилювання в них бачу і горе,
І дівочий нестриманий сум.
Пригорталась душа до твоєї,
Пила ніжність з незайманих губ,
А десь хлопці співали своєї,
І кадили, неначе із труб.
Ну, а ти, притулившись, мовчала,
Мов казала, що хочеш – проси…
А зоря над Дніпром догоряла,
Й догоряли гірлянди з роси.
25.11.1961 р.
ЯК ПОВІЄ ВІТЕР З ПОЛЯ
Як повіє вітер з поля
На вишневий цвіт,
Хай тебе боронить доля
Від усяких бід
Хай вона тебе шанує
Й береже, як слід,
Щоб ніколи твоє серце
Не було, як лід.
Щоб ніколи не хворіла,
І не знала зла,
І ніколи не кричала,
Хапунам – УРА!
Щоб тобою я гордився
І тебе любив,
І, крім тебе, ні до кого
Більше не ходив.
13.5.1960 р.
ЧОМУ ПОМИРАЮТЬ ЛЮДИ?
Мабуть тим життя цікаве,
Що його не знаємо,
То ж й не дивно, що сюрпризів
Кожен день чекаємо.
А як взнаємо як треба –
Тільки й смокчем каву.
От чому вмирають люди –
Жити не цікаво!
21.5.1961 р.
ЗАЦВІЛА КАЛИНА
Не для мене в лузі зацвіла калина,
В полі посміхнулась не мені дівчина,
Не для мене тьохкає соловей тихенько,
Не мене гукає він у гай раненько.
О, якби ти знала, як тебе чекаю,
Й що його робити, вже і сам не знаю!
Як би я хотів би, як туман сріблиться
До краси твоєї в полі притулиться.
7.7.1961 р.
ПОЕТАМ
Часто, мабуть, дуже
Думають поети,
Що писати краще,
Оди чи сонети?
Добре, – кажуть треті, –
Добре те і друге,
Якщо мають думку
І чудові звуки.
Рими підшукали
Й добрі резонанси,
Але все ж немає
В їх на успіх шансів.
І, мабуть ці шанси
Самі головніші,
Бо життя людського
Не говорять вірші.
21.5.1961 р.
СЕРЦЕ НЕ КАМІНЬ
Луковській В.П.
Ціль, звичайно, в мене є і не маленька,
Цього не приховую я ні перед ким,
Та, повір дівчино, що не завжди хочеться
Бути всім доступним, і як птах – легким.
Хочу буть щасливим, що й тобі бажаю.
Молоді ми часто ось такі смішні.
Щастя пропускаємо, потім когось лаємо
Й сидимо – чекаємо втрачені ті дні.
Та весна не винна в тім, що ми несмілі,
Бо в житті не знаємо ми собі ціни,
Потім вже шукаємо дні оті омрієні,
Щоб на них нацупити ніжні кайдани.
Ні! Не агітую я тебе, лебідонько,
Просто тобі раджу – розберись в собі,
Бо тебе, я знаю, вмовили ті людоньки,
Про яких аж соромно згадувать мені.
Ти його жалієш. То ж невже ти камінь?
І невже ти зможеш вік себе дурить?
І невже сьогодні твоє добре серце
Зможе не кохаючи, з нелюбом вік жить?
Це ж хіба не вавка? Посивієш, люба,
Без пори, без часу, від думок, від сліз,
І, гляди, що станеш ти без часу груба,
То ж, дивись, дівчино, в ту біду не лізь.
Я ж у те не вірю, що перегоріла,
Й що тобі байдуже, кого цілувать!
То ж, прокинсь, ще поки зовсім не змарніла,
Й поки ти ще можеш справжнє щастя мать.
Хай не я, хай інший, тільки щоб коханий,
Пожалій ти душу, пожалій себе,