Ну, а я вже дружину на п’ять.

13.5.1968 р.

КОЛИ ВТРАЧАЮТЬ РОЗУМ

Я й досі ще собі не вірю,

Що в світі є такі щурі,

Які вважають, що від бомби

Можна сховатись десь в норі.

Адже вже вік не Херосіми,

І це пора уже всім знать,

Що й бомби вже не ті у світі

Які назначені вбивать.

Людина прагне в небо, в гори,

І дихать киснем на землі,

Туди, де світяться простори,

Де ходять «кізки» чарівні.

Невже наш світ животворящий

Людям настільки вже набрид,

Що його вирішили знищить

І перейти під землю жить?

Щоб жить, як кріт у підземеллі,

Де, а ні Сонця, ні зірок?

Щоб нас махали Президенти,

І кожен з нас був, як сурок.

А ми – народ, об’ївшись блуду,

Їм кричимо усім УРА!

Бо він, як бачите, з Донецька,

І варта з Царського двора.

Бо, якщо він сказав, що треба

В державі знищить всіх ворон,

Йому не смієш ти перечить,

Бо він сьогодні Соломон.

Бо президенти, то не люди,

Вони були колись людьми,

До того, поки в крісло всілись,

І ще не мали ордени.

Ну, а холопам дай команду,

То ті й за чортом побіжать,

Бо вже усі вони не можуть,

Щоб комусь попу не лизать.

Раніше рвались всі до Бога,

Зараз до чорта на той світ.

Чому ж змінилась в нас дорога,

І помінявся наш політ?

Невже коза із Херосіми

Та, що там вижила одна? –

Їм оптимізм усім вселила,

Бо залишилася жива.

Але вже вік не Херосіми,

І в світі бомби вже не ті,

І як їх всі на землю кинуть –

Згорять і мертві, і живі.

Не допоможуть й катакомби,

Бо, якщо ти почнеш війну,

Краще бери вже простирадло,

І на кладовище, в – труну.

Бо не врятують підземелля,

А там ще встигнеш побувать.

Чи може Сонце, Місяць, зорі

Тобі набридли, так сказать?

Чи може маєш власне Сонце?

Яке нічим не замінить!

Чи малувато в світі щастя,

Чи вам нема кого любить?

Отож, не можу зрозуміти,

Чого ще треба цим «вождям»,

Які родились, щоб лякати,

Й локшину всім чіпляти нам?

Отож, не можу зрозуміти,

Нащо тобі ота війна?

Щоб на людину говорили,

Що та, як валянок дурна.

Живеш собі й живи спокійно,

Дівчаток шпокай і радій,

І хоч ти став вже генералом,

Але, будь-ласка, не наглій.

Бо де знайдеш таку Планету,

І де знайдеш такий ще рай?

Щоб кожна файна молодичка

Пропонувала вам вай-вай...

Ну хай залишишся ти жити,

Неначе шкурка з мандарина,

Й на тебе стануть пальцем тикать:

– Погляньте ви на ту тварину!

1.12.1966 р.

ТЕБЕ НЕ ЗАБУДУ

О ні, я тебе не забуду,

Бо очі занадто ясні,

І груди, як світлі гірлянди,

Завжди виграють, як вогні.

О, як би ті білі ромашки,

Що, ніби під Сонцем роса,

Хотів би схопить за ті бляшки

Що світять, як промінь костра.

І з того пекучого сяйва

Пить ніжності вічний нектар,

Аж поки, нарешті, ти скажеш:

– Рятуй мою душу! – пожар!..

7.8.1967 р.

ЯКБИ ТИ ЗНАЛА

Якби ти знала, молодичко,

Як же хотів я підійти,

Аби в твоє поглянуть личко,

Але хіба дадуть чорти.

Якби ти знала, як хотілось

Тебе в той вечір обійнять,

І дотягтись до того тіла,

Що не дає всім хлопцям спать.

Якби ти знала те, дівчино,

Чому дубочки шепотять?

А десь в садку цвіте калина,

І всі її зірвать хотять.

8.5.1967 р.

ДИВЛЮСЬ НА ТЕБЕ

Дивлюсь я на тебе, а інша на думці,

Бо в іншої очі ясніші зорі,

І світять, і гріють, і ніжно голублять,

І кличуть до себе, як хвилі морські.