Шрифт:
Й коли несеш свої колінки,
Зникає втома і журба.
3.7.2012 р.
МИ – ЗА МИР!
Що буде так я знав, але хотілось
Мені самому перевірить на яву,
Що ж буде, як візьму дівча за тіло
І з ним затію я дорослу гру.
Нам посміхались зорі аж до ранку,
І Місяць був, як грізний командир,
І хоч в Союзі в нас творили лихоманку,
Але кричали вічно: ми – за мир!
Я ще не знав, що є десь підлість, зрада,
І що дівчат потрібно цілувать,
І що дівча цій «процедурі» – раде,
Бо любить в татка-мамки погулять.
А ми ж такими дурнями родились,
Що нам про це аж соромно сказать,
Зате тоді до всіх ми посміхались,
І всіх тоді хотілось обіймать.
Нам заздрив світ і небо танцювало,
Якби ви знали, як я всіх любив!
Що з мене, навіть, поле глузувало,
Що я, ховаючись, від всіх, до всіх ходив.
Не хочу говорить я про Європу,
Її не можу й досі зрозуміть,
Чому саме туди спішать відправить попу,
А там, що хочете, те з нею і робіть!
21.3.1957 р.
НАЙКРАЩІ ЛІКИ
У лікарні, де каліки,
Сестри, то – найкращі ліки,
Варто глянуть, як іде,
Навіть – хворий не засне.
6.7.2012 р.
МОЇ ГОЛУБОНЬКИ
Ой, дівчатка ви мої,
Ви мої голубоньки,
Ой, до чого в вас усіх
Солоденькі губоньки.
6.7.2012 р.
КОД ПАМ’ЯТІ
Нас життя тріпало і кидало,
І куди б нас тільки не несло,
Воно нас, мов зайчиків, ганяло
В світ широкий із села в село.
Нас шляхи-дороги шліфували,
Іноді міняли клепочки,
Щоб ми надто ніс не задирали
І не брали більше, ніж могли.
Та однак, хоч як життя тріпало,
Але в світ за очі ми неслись,
Навіть і про рідних забували,
Варто було киценьку знайти.
Але скільки, й де б ми не блукали,
Й скільки б ми в дорозі не були,
Ми в село одначе повертались,
В те село, в якому проросли.
Бо воно життєвий код вселило,
Свій заряд тепла, свої пісні,
Із якими б, де б ми не ходили,
Та однак вертались до рідні.
І нехай чужі десь вищі гори,
І десь глибші ріки і моря,
Все ж свої стежки і косогори,
То для нас ще кращі, ніж рідня.
І хоч друзі, і нові простори –
То нові світи і відкриття,
Але ті, що нас родили, гори
Будуть нас гукати все життя.
9.5.1988 р.
ПОДАРУНОК ДЛЯ МАМИ
А моя матуся, друзі,
Любить зорі ті, що в лузі.
Поки мамка буде спати,
Піду зорі я збирати.
Назбираю їх багато,
Нехай думає, що тато,
Може, хоч коли проснеться,
То до нього посміхнеться...
І, надіюсь, що тоді –
«Куплять» братика мені.
11.2.1978 р.
ЗВЕРНЕННЯ ДО ПОЕТА
Гей, поете, годі спати!
Глянь, надворі листопад,
Скільки ж можна вже дрімати,
Й підставляти всім свій зад?
Гей, поете, годі спати,
Скільки ж можна кривить рот?
Скільки ж можна й ще лякати
Цей замучений народ.
Кому ж, як не тобі, всі чари відать Божі,
І хто з нас, як не ти? – поближче до зірок,
Тому не спи, як це робив ти досі,
І до людей наблизься хоч на крок.
Щоб шум дібров і шепіт з вітром поля,
І тихий сплеск ми чули в тих рядках,
І щоб у них жила козацька наша воля,
І з наших душ щоб зник навіки страх.
І хай завжди, завжди сміються діти,
На всіх материках щасливими ростуть,
Щоб скрізь росли берізки в нас і квіти,
Які наш світ і нас всіх – бережуть.
30.6.1981 р.
РЕВАНШИСТАМ
Людям війна не треба,
Люди бажають миру,