Спасибі, праце, що в житті ніколи,

Як вірний друг – не кинула мене,

Спасибі, що квітують гладіоли,

Спасибі, праце, за усе земне.

За все оте, що генієм людини

Створила ти велінняв своїх рук,

Що вже ростуть і в тундрі апельсини,

І що в людей вже стало менше мук.

Я знаю, що не всі ще з нас любили,

Хтось не доїв, а хтось і не допив,

Проте, якби в житті ми не дружили,

То ми б ніколи й не були людьми.

І ми б тоді самі себе роздерли –

Від заздрощів, від люті, бо – мужло,

За те що є в душі в одного перли,

А в інших їх нема і не було.

В нас все належить, вибачте, державі,

Тобто – царям, царицям, пошлякам,

А решта все великим генералам,

Ну, а тоді що з носа спаде – нам.

Спасибі, праце, що мене створила,

І що себе в тобі навік знайшов,

І хоч в житті не став я – Президентом,

Зате завжди я ніс людям любов.

13.5.1978 р.

СНІГ І КРИГА

Появились сніг і крига,

Поки пив водичку Дрига,

А як пить став Заболотний,

То весь клас лишивсь голодний.

20.12.1981 р.

ЩОБ НЕ БУЛО ВІЙНИ

Полізла паморозь на скроні,

І вже біліє білий сніг,

А я як був все на припоні,

І досі ще валюсь із ніг.

Я знав, мене ти не кохаєш,

Тому й сидів, як на голках,

Й тебе чекав я вечорами,

Немов голубку сизий птах.

Як ти приходила з «роботи»,

Я не питав, де ти була?

Старавсь стягнути з тебе боти,

Щоб ти відразу спать лягла.

Коли приходила додому,

Старавсь завжди накрити стіл,

Налить чогось, щоб зняти втому,

Й подати тут же на обід.

Я не питав, чи ти кохала,

Але завжди оберігав,

А щоб не мерзла, коли спала,

Я одіялом накривав.

І не за зраду я боявся,

Та хай мене боронить грім!

Я надто цим не переймався,

Бо знав, там вистачить нам всім,

Бо за такими й сам ганявся.

20.1.1984 р.

УРОК НА ЗРІЛІСТЬ

Я відчув красу небесну,

Як тобою я дихнув,

Бо відразу про всі муки

Я в ту ж мить тоді забув.

Ревнував тебе до всіх я –

До вітрів, і до зірок,

А коли прийшов до школи,

То кінчався вже урок.

12.5.1983 р.

НЕЗАЙМАНІЙ

Тебе не хочу ображати,

Й тебе не стану я повчать,

Навчись спочатку заробляти,

А потім ноги розставлять.

Й тебе не стану я соромить,

Це почуття не всім дано,

І, видно, що його не має

У тебе вже його давно.

Але не стану я соромить,

Це почуття для всіх святе,

І хай воно тебе боронить,

І від людей злих береже.

Колись і ми дівчат любили,

Я не соромлюсь це сказать,

Й те саме з ними теж робили,

Навіть, якщо була та – б..дь.

Але в жінки таких не брали,

І це тобі потрібно знать.

Але, якщо вже ти рішилась,

Й твоя краса пішла в рознос,

То потурбуйсь про хліб і сало,

Щоб прокормить свій опорос.

Та на останок, моя люба,

Якщо дозрів «твій каравай»,

То хоч узнай, як звати того,

Кому довірила свій рай.

Чи ти, як в тому анекдоті,

Що ніч проведена разом,

То ще не привід для знайомства,

Й його запрошувати в дом.

20.11.2012 р.

СОНЦЕ З КВІТОЧОК ПАЛАЄ

Сонце з квіточок палає

І заплуталось в гілках,

А з сусідньої кімнати

Тільки й чути ох, та ах.

4.3.1957 р.

КОЛИ КВІТУЮТЬ ЧОРНОБРИВЦІ

Люблю, як сміються смереки,

Пасучи орлят і ягнят,

Як пісню співають лелеки,

Лякаючи в смерть жабенят.

Люблю, як сміються Домахи

І шепчуться з вітром жита,

Як в лузі шебечуть десь птахи,