Боже мій! Де це я? Що це зо мною сталося? Дивлюся кругом себе, скрізь поночі й тихо, тільки над моєю голо­вою видно смужку неба, неначе маленьку стежечку поверх лісу. Чую я, в мене ноги трусяться; я вся охолола, тільки голова вогнем горить. Я сіла на землю й ледве од­дихала.

А в лісі темно, тихо та сумно, тільки чую в голові якийсь шум та шелест. «Чи йти далі, чи вернутись?»,- думаю я, сидячи над шляхом. Коли чую, щось гуде десь далеко, неначе млинове колесо, та все наближається до мене помаленьку. Ляснув батіг, і по лісі пішла гучна луна; заскрипіли колеса. Хтось крикнув на воли: «гей» і заспівав пісні. Я неначе прокинулась і почала прислухатись. Коле­са загуркотіли й зашелестіли по траві. Дорогою їхав якийсь чоловік. Я притаїлась і задержала дух. Чоловік проїхав коло мене та все співав пісні, неначе розважав се­бе серед страшної темряви. Він поминув мене, я встала й тихесенько, крадькома пішла слідом за возом. Мені стало не так страшно, йду я і боюсь, щоб чоловік не примітив шелесту од моїх ніг. Коли це стежка на небі над моєю го­ловою розступилась. Серед неба заблищали ясні зорі.

«Зорі мої ясні, як рідні сестри!
– подумала я.- Світіть мені, не ховайтесь у хмари, бо на моєму серці стала стра­шна ніч!» Глянула я на зорі, й моє серце трохи заспокої­лось. Я зійшла з гори, й на яру, над лісом, заблищало ши­роким плесом небо. Серед яру, під лісом, стояв хутір. У вік­нах світилося світло. Чоловік поїхав собі далі, а я думаю: «Зайду на хутір та, що бог дасть, попрошуся на ніч». Піді­йшла я під ворота. В дворі загавкали собаки. З хати ви­йшла молодиця й спитала, хто там такий за двором.

– Пустіть мене, тіточко, на ніч,- крикнула я з-за воріт.

– А хто ж ви такі?
– питає в мене молодиця.

– Та я йду на заробітки в сахарню, та оце опізнилась і боюсь сама йти через ліс. Пустіть, будьте ласкаві!
– про­шусь я в молодиці.

– Та коли опізнились, то йдіть до господи,- сказала мо­лодиця й вийшла до воріт, оборонила мене од собак і просила в хату. Я ввійшла в хату, сказала «добривечір». Чоловік з дітьми сидів за столом і вечеряв. Добрі люди, спасибі їм, попросили мене вечеряти. В мене боліло серце, боліла душа. Не до вечері було мені тоді.

Переночувала я на хуторі, а другого дня, на зорі, подякувала добрим людям і ввечері прийшла в Стеблів та й стала на роботу у фабриці. Отака-то пригода, серце моє, трапилась мені на віку. Лиха година вигнала мене з бать­кового двору й пустила по світу бурлачкою.

Василина сиділа, спершись на стіл ліктем, й спокійно слухала. Їй здалося, що Марія розказує не своє життя, не своє лихо, а її.

– Ти, Маріє, вийшла заміж вже у Стеблеві чи деінде?
– спитала Василина.

– В Стеблеві, серце моє миле, у Стеблеві. Як прийшла я сюди на завод, то передніше жила у казармі, так як оце тепер ти. Я передніше стала на роботу у сахарні, але там робота була дуже важка. Мене поставили на тьорці, а по­тім на пресах. Земля холодна і мокра. Кругом мене хлю­пала на землю вода. Я мусила на холоді витягати з холо­дної води буряки й кидати в зуби тьорці. Мені здавалось, що я все перу сорочки на льоду й ніколи не перестаю їх прати. Я собі ноги одстояла на тій сахарні, поодморожу­вала руки; а далі взяла та й перейшла у суконну фабрику. Тут робота легша, ніж у сахарні.

Пожила я на заводах, а мене парубки так і обступили кругом. Чи стрінуть мене на вулиці - тягнуть на музики, наймають мені музики до танців; стрінуть на вечорницях - частують мене горілкою, танцюють зі мною. Чи йду я селом - за мною, молодою, слідком іде сім кіп хлопців чередою. Жила я собі на волі, як птиця, ніхто мені не гриз голови. З ким хочу кохаюся, з ким хочу цілуюся. Вбрали мене хлопці, як ту паву. А тут приступив до мене вже немолодий парубок, Яненко. Ходить та ходить за мною, як та тінь. Йду на музики, він за мною, йду з музиків - він за мною. Полюбив він мене, як душу, й заслав до мене старостів. Чом же,- думаю,- не піти за його заміж? Парубок гарний, чорнобривий, з карими очима, має свою хату. Ще його батька пан перевів у Стеблів з другого села, з-під Канева, з другими людьми. Пан поставив у Стеблеві всім хати, дав городи, але не дав поля й записав всіх на завод. Як вийшла людям воля од панщини, пан не дав тим фабрицьким людям поля. Так зостався й мій чоловік без поля. Пожила я з ним два роки та й овдовіла. Отакий мій талан. Любила я одного, як свою душу, та не довелося з ним жити в парі. Другий покохав мене, та й сам умер. А я, молода, не накохалась і не навтішалась на своєму віку. Ой, вже я не знайду таких пишних очей, які я цілувала. Ой очі, очі, горе моє, щастя моє! Чом мені не довелося ввесь вік дивитися на вас? Коли б мені довелося хоч раз на віку стрінути ті очі, раз глянути на них і вмерти…

– А я б такі очі виколола ножем оцими руками,- сказала Василина, бліда, як смерть, показуючи свої обидві руки.

Марія сіла кінець стола, сперлась на руку і задумалась. У хаті почало темнішати. Тільки скатерка на столі ясно біліла й кидала тихий світ на бліде Маріїне лице, на ви­сокий білий Василинин лоб та на квітчасті здорові хустки на головах в двох молодиць.

За ворітьми заграв ріжок різким голосним тоном, заграла скрипка. Обидві молодиці неначе прокинулись і заворушились. Марія схопилась з місця й почервоніла на виду. Вона вхопила пляшку й чарку, кинулась до дзе­ркала, пригладила пальцем тонкі брови, поправила на шиї намисто з дукачами.

– Ой, подивися, Василинко, чи гарно стоїть на мені юбка,- сказала Марія, повертаючись до Василини,- обсми­кай на мені складки. Нехай, серце, побуде на мені твоя хустка, бо вже не встигну другою зав’язатись. Це йде Ми­на на вечорниці та ще й з музиками.

Марія заворушилась, бігала по хаті, одставивши праву руку, а музики наближались до хати і вступили в сіни. Рі­жок та скрипка розлили по сінях голосний згук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий, поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сороч­ка й червоний пояс. За ним увійшов невеличкий парубок з скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.

– Добривечір тому, хто в цьому дому,- сказав Мина товстим голосом.- Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії,- сказав Мина, глянувши на Василину.

– Ба, одна Марія, а друга Василина,- сказала Марія, почервонівши, як маківка.

Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.

– Яка ж це Василина?
– питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.

– Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш,- сказала Марія.- Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.