– Де ти, Василино? Щось я тебе не бачу!
– сказала Марія, протираючи очі.

– Та осьдечки! Починай-бо, Маріє,- крикнула Василина коло порога.

Марія пішла дрібушки не до Василини, та до груби. Василина виступила і собі, розминулась з Марією та давай танцювати до дверей. Дівчата почали осміхатись. Обидві молодиці крутились то до кутка, то до печі. Марія спіткнулась і з усієї сили вдарилась об піч лобом. Хлопці зареготались. Марія примітила смішки і хотіла поправи­тись.

– Смійтесь, смійтесь! Ви думаєте, що я п’яна? Я ще й тверезих перетанцюю,- сказала Марія, насовуючи на лоб хустку й очіпок.

А очіпок на Марії все з’їжджав на потилицю. У Васили­ни коси висунулись з-під очіпка на лоб. Молодиці закрутились серед хати та вдарились лобами так, що аж голови загули. У хаті піднявся регіт. Молодиць брала злість. Вони закрутились по хаті, як вихор. Василина спіткнулась і простяглась серед хати. Марія наскочила на неї й дала сторчака.

У хаті піднявся не сміх, а гвалт. Дівчата аж за боки брались. Музики перестали грати. Мина реготався, кину­вши ріжок на піл. Василина й Марія поспинались рачки і насилу встали на ноги.

– Чи вперше, Василино, спотикаєшся, чи вже тобі не первина,- спитав Мина, сміючись.

Василина встала і насунула на лоба чудову хустку. Вона була бліда, як віск. Блискучі очі неначе припали пи­лом. Василина заточилась, насилу дійшла до полу і впала головою на стіл.

– От тобі дотанцювалась! Це, мабуть, час вже додому!
– закричали дівчата.- Але потривайте, дівчата! Ще побачи­мо, як хлопці зариють носом об землю!

– Або дівчата!
– закричали хлопці.

– О, не бійтесь! Дівчата не зариють носом!
– обізвались дівчата.

Мина підійшов до Василини і хотів її розбудити. Він підвів рукою її голову. Чудове лице було жовте, неначе виточене з жовтого воску. Тонкі брови чорніли, як п’явки. Довгі чорні вії впали на бліді щоки і, неначе шовком, вкрили їх двома кружками. Тонкий ніс світився, як ви­точений з мрамору. Губи зблідли, як в’ялі листочки рожі, Василина спала як мертва, а її лице світилось якимсь сві­том, у котрому просвічувалось одно добро.

Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з ха­ти.

– А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці!
– крикнув Мина.

– Мабуть, Мина!
– обізвались хлопці з сіней.- А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.

Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.

Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві мо­лодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату ку­ри, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і до­ставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя влетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, переки­нула горщик і сама з горщиком впала додолу.

Василина прокинулась й озирнулась по хаті.

«Господи, де це я?
– подумала Василина.- Здається, неначе в Комарівці в батьковій хаті... ні, неначе в Жу­равці у пана Ястшембського в пекарні... Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена».

У той час прокинулась Марія, схопилася й сіла. Васи­лина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.

– Василино! Чи ти спиш?
– спитала Марія.

– Ні, не сплю,- обізвалась Василина.

– А чом же ти не встаєш?

– Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову камін­ня.

– Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці?
– сказала Марія.

– Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе пола­мались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною,- бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляю­чись на пом’яту хустку.- Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.

– Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.

– Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках?
– сказала Марія.