Я от уже десь цілий місяць

Все думаю, з чого почать?

А на горищі цілу нічку

Коти, як демони кричать.

Як подивлюсь на Київ-красень,

То перехоплює і дух,

Що так проходять юні роки,

А я, як Бобік – ловлю мух.

Над світом Сонце світить днями,

Невже любов пройшла між нами,

І десь в чарівну голубінь

Її мигнула світла тінь?

О, моя дівчинко-царівна,

О, моє Сонце, юних мрій!

І якщо справді ти чарівна,

То зупинись і ще постій.

Я бачу зорі-неозорі,

Могутнє Сонце знов і знов,

А десь пливе, немов по морю

Моя незаймана любов.

Болить душа. Чому? – не знаю,

Мов неприкаяний я сам.

Навіщо ж я тебе чекаю?

Адже тобі я не віддам

Однак душі своєї й тіла.

А якщо дам – то лише мить,

Яку вливатиму по краплі

Аж поки будемо ми жить.

14.8.1967 р.

СКОРІШЕ Б ВЕЧІРНИЦІ

Ой, хутчіше б вечірниці,

Щоб забратися у ліс

В той, де Місяць рве суниці

І кричить всім: гірко, біс!

Ой, хутчіше б вечірниці,

Та скоріше піти б в ліс,

Й там до ранку рвать суниці,

Хай би всі кричали – БІС!

31.10.1988 р.

ЛЮБОВ НА ЗАМОВЛЕННЯ

Хочеш мать на день дружину,

Поїзджай у Крим, мій сину,

Там в курносому суцвітті

Того цвіту ніби – сміття,

І тобі там хоч яка

Буде вірною – день-два.

Буде радувати, тішить,

І на ніс локшину вішать,

Й будь ти Гершко, а чи Гоша –

Аби в тебе були гроші.

А як матимеш мільйон,

То знайдеш і на сезон.

Бо в Криму один девіз:

Пий, гуляй, цілуй і ніж.

3.91988 р.

БАШТАН КОХАННЯ

Як хотів би я, дівчино,

В твій забратися баштан,

Де ховаєш свої «дині»,

І тепло моїх бажань.

І зривать в баштані тому

Із тих динь твоїх – любов,

Й кожен день збивать оскому,

Від побачених обнов.

31.10.1988 р.

ЛЮБОВ І СТАРІСТЬ

О, не вірте ви ніколи,

Хто говорить, що любов

Не потрібна вже старому,

Бо холодна в нього кров.

Та скажу вам по секрету,

Що чим більше я живу,

І чим більш старіє тіло,

Тим я більше всіх люблю.

7.11.1988 р.

Я БУДУ ВІЧНО, ЛЮДИ, З ВАМИ

Я знаю те, коли помру,

До мене прийде дощик з моря,

Який, щоб виразити біль,

Проллє слізьми своє все горе.

Будуть у траурі стоять

Сумні ялинки наді мною,

Немов почесні вартові

З своєю тугою й журбою.

Поникнуть горді ясени

І будуть плакать наді мною,

Бо й їм набридли ті пани,

Що вже від них нема відбою.

А зараз годі голосить,

І ще гаї шепочуть з полем,

Пора губителів гонить,

Що над чужим сміються болем.

О, Сонце, Небо, о, Земля!

О, дайте ще на вас я гляну!

На ці замучені поля, –

Де я проріс, і де останусь.

Я не Платон, і не Гомер,

А вас оплакую, сучасні,

І хоч я для панів помер,

Та не помру я для нащадків.

Я не оплакую себе,

Я все робив, щоб квітли квіти,

Щоб було небо голубе,

І був завжди веселий Вітер.

26.10.1988 р.

ТИ І СОНЦЕ

Лице, як Сонце – ясне-ясне,

Але різниця лише в тім,

Що Сонце нам тепло дарує,

Ну, а Любов – ще й щастя всім.

Бо Сонце гріє, то не гріє,

Ну, а Любов то як женьшень,

Так що, приходь моя ти мріє,

Як хочеш щастя кожен день.

20.11.1988 р.

КОЖНОМУ СВОЄ

Очі хвалились прилюдно,

Дивлячись косо на всіх,

Ми, мов вікно в кожну душу,