А в мене так щеміли мозолі.

Я промовчав. Скрутивсь незримо в бублик,

Діждавсь зупинки й ось я – в курені,

А в голові, немов роївся вулик,

А на долонях нили мозолі.

Я зупинивсь. Я знаю, – винуватий,

Що я зайшов у робі в ресторан,

Бо до їдальні довго мандрувати,

А я спішив, щоб встигнути, мадам.

Я – будівельник. Ви пробачте, люба,

Та зрозумійте і мене ви теж,

Можливо ми здаємось вам і грубі,

Але ж ми вам будуємо котедж.

Та ми на долю не нарікаєм,

Ми горді будівельники землі,

Для вас свої ми душі надриваєм,

Щоб ви жили, як справжні королі.

Але і ви, щоб те не забували,

Як можуть у людей щеміти мозолі.

22.1.1975 р.

ТИ РАДІЙ!

Ти радій, що на тебе ще дивляться люди,

Що цілують і люблять тебе,

І ще хочуть схопити за груди,

Й ще поніжить тебе, вгадай де!

Ти радій і спіши рай пізнати

На землі, а не в Божім раю,

Бо яку з вас хто знатиме радість,

Як не знатиме ніжність земну.

26.9.1974 р.

ПЕРШІ ДОЩІ

Літо, ніби казка, де я не погляну,

Боже! Скільки світла і яка краса.

Й чи хоч раз згадав ти про свою Світлану,

У якої в стрічках до колін коса.

Десь гуляють в небі грім і блискавиці,

Солов’ї до ранку тьохкають в гаях,

Знаю тебе люблять й інші молодиці,

Може й не до мене, хай простить Алах!

Все ж чомусь так хочу я тебе побачить,

І тоді, можливо, хоч себе й згублю,

Та тебе, коханий, моє ясне Сонце,

У своїм промінні і тебе спалю.

І не думай, любий, інша буде краща,

І тебе зуміє більш як я любить.

Хай про це розкажуть в небі блискавиці,

Й грім, який весь вечір над селом гримить.

16.1.1975 р.

ДОСИТЬ І МЕНІ…

Говорили люди: не ходи до Люди,

Бо її вже кожний – кажуть в Ірпіні,

Ну, а я про себе посміхнувсь їм любо:

– Не хвилюйтесь, людоньки, хватить і мені.

І пішли тупцюлючки, різні пересуди,

Що у теї Люди ніби бомби-груди!

Тут і я не стримався, глянув на ту вроду,

Як ішла та дівчина з відрами по воду,

Що забувсь про дім свій, про свою господу

І дививсь на дівку ту, мов на нагороду,

10.9.1974 р.

ЖИТТЯ КІНЧАЄТЬСЯ

Життя кінчається, я знаю,

Ну що я можу вам сказать,

Трохи поніжились цим світом,

Пора і честь,– як кажуть,– мать.

23.12.1992 р.

МОЯ ВЕСНА

Є багато радощів на світі,

Але ти у мене лиш одна,

Бо для мене ти завжди бажана,

Бо для мене вічно, як весна.

І не треба їхать десь в Гребінки,

Або десь в задрипану Москву,

Радий я що в мене є вже жінка,

І сьогодні я нікуди не піду.

4.1.1975 р.

ЖУКОВСЬКОМУ С.М.

Я все життя до тебе рвався,

Щоб по сусідству поруч буть,

А ти від мене віддалявся,

Але чому? – не міг збагнуть.

Ти ніби всіх весь час боявся

Чи сам від себе ти втікав,

І хоч тобою я пишався,

Та, видно, щось не все я знав.

27.2.1975 р.

НЕ ХОЧУ В РАЙ

Дід бабусю в рай веде,

А вона впирається,

– Що я буду там робить?

І стоїть – пишається.

– Досить й того, діду мій,

Що тебе я чухала,

Й скільки я жила з тобою,

То тебе лиш слухала…

Ну, а зараз хочу я

Теж порозважатися,

І як ти колись з кумою,–

З кумчиком погратися!

– Е, ти, жінко, не крути,

Як тут і не ахнути?

Щоб пройти проз голу жінку,

І її – не трахнути?

Баба глянула на діда:

– Та куди ж я дінуся?

Бо як я піду до кума,